Я одружилася 20 років тому, але моя свекруха не злюбила мене з перших днів знайомства. Постійно акцентувала увагу на тому, що я не рівня їм і що обов’язково нас розлучить. Андрій намагався не слухати її та не піддаватися на її провокації.

Одразу після весілля моя свекруха почала розпоряджатися тим, який ремонт нам зробити в подарованій нам нею квартирі. Вона підбирала все сама: матеріали, меблі, кольори.

Ірина Володимирівна втратила чоловіка досить рано, тому сина вона ростила самотужки. Намагалася віддати йому все найкраще. На квартиру вона заробила самостійно, їздила працювати в Польщу.

Я не була в захваті від ентузіазму та наполегливості свекрухи. Я старалася прислухатися до неї до пори до часу. Мої нерви здали, коли через рік після одруження я народила доньку. Я твердо вважала, що тут свекруха взагалі не має жодного права втручатися, адже це наша дитина. Про квартиру з нею я нічого не говорила, оскільки це вона там її подарувала, але вона немає жодного відношення до дитини!

Все почалося з імені, свекруха наполягала, щоб ми назвали доньку на її честь – Іриною. Я не хотіла, оскільки у мене теж є мама, то чому б не назвати на її честь – Марією? Але чоловік вмовив мене зробити це заради нього. Я погодилася.

Але на цьому Ірина Володимирівна не зупинилася. Вона почала настирливо нав’язувати свою думку з приводу вибору дитячого ліжка та вибору хресних батьків. Цього разу я не витримала і сказала свекрусі все, що думаю про неї. З того часу ми з нею так і не бачилися.

Чоловік з донькою їздить до бабусі сам, тому що не дуже хотів, щоб наш конфлікт продовжувався. Пройшло 20 років, наша дочечка стала дорослою, але стосунки зі свекрухою лишилися такими ж.

Недавно ми дізналися, що у свекрухи почалися проблеми із зором. Вона потратила на лікування всі свої заощадження, але результату не було. Зараз мама Андрія майже нічого не бачить, сама не може вийти з дому, ледве готує їсти.

Чоловік вважає, що ми повинні допомогти немічній свекрусі. Якось він запропонував мені піти з роботи та доглядати за нею.

Я прекрасно розумію, що ми не можемо залишити свекруху в такому стані напризволяще, але чому я маю цілими днями сидіти з нею. Коли я починаю згадувати, як вона нам псувала життя, то стає моторошно. Я не можу полюбити цю людину.

Чоловік стоїть на своєму — маму потрібно забрати до нас. Я проти такого рішення, але й з чоловіком не хочу сваритися.

Що б ви порадили головній героїні?