Ще змалку звикли все навпіл ділити: яблуко, цукерку, першу полуницю, радощі та смуток… Ходили в один клас, сиділи за однією партою. Здавалось, якби відокремити одну від іншої, то не вижили б. Настільки сильною була дружба, що всі навколо дивувались. Між рідними сестрами часто немає такої любові.

У тихої білявої Віри постійно хворіла мама. Батько з ранку до вечора – на роботі, тож у господарстві доводилось клопотатись дівчинці. Ще й неньку доглядати, яку часто мучили серцеві напади. Колись лікарі жінці категорично заборонили народжувати, бо мала ваду серця. Але жінка не послухалась. Так і з’явилась на світ Вірочка. Зате мамі дедалі гіршало…

Дитяче серденько не могло спокійно сприймати неньчині муки. Скільки сліз вилила – лише Богові відомо!.. І в миті особливого відчаю завше поруч була Настька. Усе допомагала подрузі. Разом і домашнє завдання виконували. Ще тоді, зовсім малими, присяглись одна одній, що ніколи, за жодних обставин, не сваритимуться і товаришуватимуть до останнього подиху…

Настька була повною протилежністю спокійній та врівноваженій подрузі. Смаглява й темноока, як циганка, запальна, неначе сірник. Миттю спалахувала, коли щось було не так, як вона хоче. А сперечатися з дівчиною взагалі було марною справою. Зрівняє із землею кожного. І не доведи Господи хтось образить Віру! За таке могла натовкти навіть старших хлопців. Отож остерігались зачіпати шалену, щоб не було біди…

Коли у Вірину оселю постукала біда – мама відійшла за межу життя, – поруч була вірна й найкраща у світі подруга. Той важкий період іще більше зблизив дівчат… Минали роки, а дружби тільки міцніла…

– До баби Ярки внук приїхав. Такий гарний – очей не відвести! – у Віри збуджено заблищали очі.

– Я бачила. Нічого гарного там немає! – пхикнула Настька. – Очі великі й зелені, як у жаби. Сам худий і довгий. Жердина, та й годі! А яке руно бараняче на голові! Ой, не можу! Зараз лусну від сміху…

– Неправда. Симпатичний він. Чимось на Єсеніна схожий. Таке світле й натхненне обличчя…

Настька спершу насмішкувато, а тоді пильно подивилась на подругу.

– Усе зрозуміло! Ти закохалась у нього…

– Не вигадуй!

– Кажу, що бачу. А бачу в очах сяйво. Таємниче, радісне…

Про вовка промовка, а він уже й тут: на дорозі замаячіла висока постать Степана. Спинився, обвів поглядом дівчат, усміхнувся.

– Навіть не думав, що тут такі гарні дівчата живуть. Аж очі розбігаються. Кого обговорюєте, сороки? Часом не мене?

– Забагато честі! Йди собі, куди йшов, – Настька сердито звела брови на переніссі.

– А подруга твоя чого мовчить? Німа?

– Сам ти німий, – тихо відповіла Віра і густо почервоніла.

– Ба ні! Язиката… А бабця казала, що ти спокійна і тиха, як вода погожої днини. Виходить, неправду казала…

– Слухай, парубче! – Настька погрозливо підступила до огорожі. – Як не вшиєшся, то зроблю гулю на чолі!

– Ой, мені вже й страшно! Аж ноги потерпли від переляку. Сяду ось під парканом та заспокоюся трохи, – кумедно зігнув ноги та з розгону гепнувся на траву. Дівчата весело розреготались.

Відтоді до компанії подруг долучився Степан. Він переїхав до бабусі разом із мамою та молодшою сестрою, бо після того як тата не стало, життя в місті пригнічувало. А в селі – роздолля, робота, за якою ніколи давати волю думкам і смутку. Навіть мама почала рідше плакати. Ніби аж ожила.

Степан своїм приїздом схвилював дівочі серця. Не одна потай зітхала. Коли проходив вулицею, то озирались, заздрили Вірі та Настьці, з якими потоваришував і від яких ні на крок не відходив. А хлопцеві байдуже до тих поглядів! Бо була на те причина. Втратив спокій від променистих Віриних очей, став її тінню. Мріяв, як відслужить у війську і відгуляють весілля. Бо ж взаємне почуття.

А Віра… Лише від одного погляду на Степана серце з грудей вискакувало. А, як руки торкався – ніби жаром тіло обпікало…

– Що з тобою коїться? – здивувалась Настька. – Чи не захворіла? Може, хтось зурочив?

Віра спалахнула, розчервонілась. Довго мовчала, дивилась у землю, та врешті все ж тихо сказала:

– Я Степана кохаю. Дуже сильно!.. І він – мене. Казав, що відслужить – одружимось…

Настька зблідла. Ох, лихо!.. Як то – одружаться? А вона?.. Серце ж мліє… Очі Степанові щоночі сняться… Похитнулась, ніби від удару. Притулила до скронь холодні пальці. Та враз випросталась. Змучено усміхнулась:

– Рада за тебе, подруго. І за Степана…

– Чого ж сум в очах?

– Та ні! Здалось тобі…

– Хіба ж я тебе не знаю? Кажи, що сталося.

– Ти вибач, маю до бабці бігти. Мама просила хліба їй віднести і ніде не затримуватись, бо вдома чекає робота.

Настька розвернулась і пішла. Не озираючись… У спину віяло холодом. Ноги самі несли геть. Якнайдалі… А в голові – єдине запитання: «Як жити із цим?». Вирвати кохання із серця? Звісно! Інакше й бути не може… Вона не завдасть вірній подрузі болю. Смаглява від природи Настька ходила бліда, мов примара. Віра непокоїлась, не знала, що й думати. Навіть винуватою себе почувала. Бо ж вона щастям тішиться, а колежанка марніє…

Коли Степан отримав повістку до війська, зібрались усі, щоб провести хлопця як годиться. Збентежена і водночас сумна Віра сиділа поруч. А з іншого боку Степана – Настька. Мати хлопця навіть пожартувала, що двох невісток має. Від тих слів Настьку аж пересмикнуло. Спаленіла вся, задрижали дрібно руки.

Заграли музики. Почалися танці. Степан увесь час танцював з Вірою, ні на мить не відходив від неї. Вже аж ноги гуділи. Підпалив цигарку, став збоку, щоб віддихатись і перепочити. Віра собі мирно бесідувала з його матір’ю. Глибоко затягнувся тютюновим димом, аж раптом Настька дзиґою крутнулась поруч. Немов вітром дмухнула у вухо:

– Підійди до клуні, щось сказати хочу.

Здивовано озирнувся, та її вже й слід прохолов. Докурив цигарку, притоптав черевиком і подався на домовлене місце. Цікаво, чого так припекло? Що за таємниці? Зайшов на ріг споруди, спинився. Раптом тонкі дівочі руки обхопили хлопця за стан. Палкі губи засипали Степана цілунками. Настька, немов божевільна, безтямно шепотіла про кохання і зривала із себе одяг. Зовсім гола, світила під місяцем своїм розкішним соковитим тілом. Звабливо вигинала спину й шепотіла:

– Нехай хоч на ніч твоєю стану… Вділи мені того щастя… Хоч крупиночку. Ніякого чоловіка більше не знатиму, крім тебе… Нікого не кохатиму. Я – твоя, Степане! Бери мене… всю, до решти…

Кров шугнула в голову захмелілому від випитого на вечірці парубкові. Припав до Настьки тільки на мить, і вже не міг від неї відірватися… Пірнув у стрімкий вир насолоди. Яка ж вона солодка! Яка неймовірна! Забув про Віру, про гостей… Настька скрикнула. Застогнала. Затремтіла, немов у пропасниці.

Обхопила його стан довгими стрункими ногами і не відпустила. Всотала в себе до останньої краплі вологу єднання, щоб залишити собі бодай частинку коханого, який навіки забрав її спокій та серце. Час прудко тікав у вічність. Віра чекала Степана, а Настька – дитину. Батьки криком кричали, щоб сказала, хто їй це заподіяв. Мовчала, як риба. Ні пари з уст. Навіть Вірі словом не обмовилась. Хоч та й допитувалась. Навіть образилась, що Настька не відкрила їй таємницю, а лише відмахувалась:

– Чого причепилась? Моя це дитина, і край.

А коли Степан повернувся, то наступного дня одразу ж засватав Віру, а за місяць відгуляли весілля. На Настьку навіть не дивився. Про дитину знав. Відмовчувався. А що скажеш, якщо й так видно, чий то син: зелені очі, світле кучеряве волосся. Віра тільки зітхала, але жодним словом не дорікнула ні подрузі, ні чоловікові. Основне – Степан поруч, кохає її. А незабаром зрозуміла, що під серцем дитя носить. Носила дитину надзвичайно важко. Віра часто в лікарні лежала. Степан нудився, місця собі не знаходив. Перетнулись одного разу їхні з Насткою шляхи. Спинились обоє, мов укопані.

– І не глянеш на мене? Не спитаєш, як син росте?

Її тихий, повний смутку голос забринів, мов струна болючого нерву. Здригнувся. Хрипко відповів:

– Хіба ж я тебе тоді силував? Сама захотіла… Зле ми вчинили тоді, Настко. Перед Вірою дуже винуваті.

– Так, Степане! Я дуже тебе захотіла! І зараз хочу… Завжди хотітиму… А Віра пробачила. Ховає біль в очах, однак зла на нас не тримає… Ти приходь до мене, любий мій. Коли буде тоскно чи смуток заїсть, приходь…Розвернулась і пішла. Розкішна, вродлива. Тіло соком зваби налите…

У Степана аж в очах потемніло… Того ж вечора, щоб не скніти вдома самотою (Віра знову в лікарні була), манівцями-городами-межами подався до Настки. Зустріла радісно. Приголубила… Залишився в неї аж до світанку…Не раз запитував себе, кого більше кохає. Не знаходив відповіді. Адже кожну кохав по-своєму. Розривався навпіл. І не було тому ради…

Люди в селі спершу перешіптувались, згодом відверто кепкували, врешті змовкли: не цікаво стало.

Діти Віри та Настки навіть родичались, знаючи, що одного батька мають. Нічого ж тут не вдієш. Треба й із цим миритися… Якщо матері не сваряться, то чого дітям воювати?..

Жили довго, до глибокої старості. Усі свята – разом, робота – спільна на всіх. Віра змирилася з тим, що вік ділила чоловіка з найкращою подругою, а Настка – що ніколи Степан не стане їй законним чоловіком. І хоч не було більше довірливих стосунків між подругами, але лайок також не водилося…

Першою полинула у кращий світ Віра. За два роки – Степан. Вбита горем Настка також не забарилась. Заповіла дітям поховати її біля Степана. Навіть там, на місці останнього спочинку, чоловік ніби на роздоріжжі. Односельці, бувало, спиняться біля Степанової могили, головою похитають. Невідомо, чи хоч на тому світі зробив він свій вибір…

Джерело