— Доброго дня! – привіталась незнайомка, – Я не знаю навіть, як сказати… Але вашому сину… Ну хлопчику від якого ви відмовились потрібна допомога. Мене звільнять коли дізнаються, що я роблю зараз. Але дитина… Зараз головне врятувати її. Він закордоном, потрібен один з батьків біологічних. Тільки так його можна врятувати.

Голос незнайомки зривався, мабуть плакала, або хвилювалась.

— Напевне цей дзвінок для когось дуже важливий. – мовив спантеличений Петро, – В нашій родині ніхто від дитини не відмовлявся. Схоже ви помилились номером.

— Розумію, у вас можуть бути свої причини так говорити, але ж дитина… Просто зробіть це заради нього. Він живе в родині, в нього прекрасні люблячі батьки. Вас більше ніхто ніколи не потурбує. Просто, врятуйте його.

Петро геть нічого не розумів. Жінка явно помилилась номером, але оця її настирливісьть починала трохи дратувати.

— Дамочко ви зателефонували до Гнатенків. Ми ні від кого не відмовлялись. – стиснувши трубку не сказав – гаркнув.

Незнайомка трохи помовчала. А потім скоромовкою протараторила, що в неї в руках заява від нього і його дружини датована п’ятнадцятим жовтня дві тисячі восьмого року.

Петро ухопився за стіну і поволі сповз на лаву. По щоках побігли два ручаї сліз.

— Син? У мене є син?

Ніби в тумані записав контакти незнайомки і поглянув на зачинені двері кімнати. Там обійнявши новонароджену донечку спала дружина. Як же вона могла? Думки роїлись випереджаючи одна одну. Хотілось волати на ввесь світ, але ноги не слухались. Сил підвестись не було.

Тоді, дванадцять років тому у їхній родині багато чого сталось.

Петро сирота. Виріс без батька і матері у тітки, тільки молодший брат і був у нього. Петро завше опікувався братом. Ще змалку водив його за руку в садок, потім захищав у школі. Але чим дорослішими ставали хлопці, тим більшою була між ними різниця. Петро навдивовижу добрий і спокійний, хазяйновитий і далекоглядний. А менший Славко – вітер. Де що поцупити, кудись залізти. Дільничий ледь не щодня був у їхньому дворі.

Того року Славко щось поцупив, та не в тих людей. Справа була серйозна, хлопець уже мав умовний термін, а за це міг загриміти дуже на довго. А Петро саме з Галею розписався. Медовий місяць у них був. Коли дізнався про братову скруту не задумуючись пішов до відділка і взяв усе на себе. Йому дали трошки більше року.

Галя благала, плакала, молила чоловіка не робити того. Коли зрозуміла, що все марно, просто перестала з ним спілкуватись і все.

Мабуть, саме тоді, коли Петро був далеко і з’явився його син. А Галя зробила оте, навіть йому не сказавши.

∗∗∗

Біля величезних білих дверей сиділо двоє заплаканих татусів. Щойно вийшов спеціаліст у білому халаті. Дмитрик житиме. Потрібна довга реабілітація, але та часточка Петра врятувала малого. І це головне. Десь там внизу, в маленькій капличці, молилось дві матусі.

Ці дві родини ще не знали, як їм бути далі. Фактично, Петро міг оскаржити усиновлення, адже воно було з усіма можливими і неможливими порушеннями. Але він бачив, як багато значить його син для цих людей. Вони любили малого усім серцем і боролись за його життя з самого першого дня, як малий з’явився у їхньому домі. Але й просто поїхати і забути про те, що у нього є син він не міг.

Як буде далі, життя покаже. Щиро надіюсь цим двом родинам вистачить мудрості не ділити хлопчика. Можливо їм вдасться знайти золоту середину.

Дай Бог!

Автор Анна К.