– Досить вже притягувати до себе проблеми, забудь про бідність, ти ж не на стільки вже бідна людина і багато чого можеш собі дозволити. Досить вже рахувати копійки. Заспокойся! У тебе все більш ніж добре, – якось сказала подруга моїй колежанці на роботі Соломії.

У Соломії дійсно все непогано зараз в житті – у власності у неї три квартири. В одній живуть з дітьми, дві здають в оренду, причому, одна з квартир, що здаються – в центрі столиці, тому приносить досить непоганий дохід. До того ж Соломія отримує аліменти на двох дітей і працює. І, хоча зарплата у неї невелика, та ще й зменшується за рахунок того, що вона часто бере відпустку за свій рахунок, щоб сидіти з дітьми, коли вони недужають – в цілому на трьох осіб дохід виходить вельми хороший.

Але подробиці про додаткові доходи мало хто знає.

З боку Соломія – нещаслива самотня жінка, якій не позаздриш: рано залишилася без обох батьків (власне, звідси і квартири, отримані в спадщину), сама ростить дітей, на колишнього чоловіка надії ніякої, і за спиною нікого – ні братів-сестер, ні інших родичів. Одна вона на світі зовсім. Сподіватися нема на кого.

І веде Соломія себе саме як людина, вкрай обмежена у фінансах.

Купує одяг простіше, ходить в перукарню економ-класу, і навіть в 3Д-кіно жодного разу не була – дорого для неї це.

Колишні однокурсники збиралися в кафе на ювілей випуску – не пішла.

Колеги скидалися, відзначали професійне свято – вона відмовилася.

Син приніс фотографію класу – Соломія веліла віднести назад, бо за неї потрібно платити.

У дочки в цьому році в саду випускний – ранок, чаювання, аніматори, подарунки. Батьківський комітет збирає гроші, але Маша здавати не буде.

– Ось ще, випускний в садочку, придумають теж! – сердиться вона. – Кому це потрібно? Дитині, чи що? Моєму – не потрібно точно! 1000 гривень треба здати. Зовсім вже. Та й потім ще сукню дорогу на один раз, туфлі до неї, колготки. Я їм що, друкую гроші, чи що? Обійдемося без випускного, і так згодиться.

При цьому Соломія накопичила вже таку, як це модно нині називати, “подушку”, що вона вже швидше нагадує не подушку, а перину. На чорний день відкладено досить, давно вже можна б заспокоїтися і жити, отримуючи від життя задоволення. Ну хоча б в кіно сходити з дітьми або в кафе-морозиво. І вона вже було занесе руку над своїми засіками, щоб витягнути звідти трохи, але подумає і скасовує рішення. Невідомо, як воно далі складеться. А раптом квартирантів не буде. А раптом з роботи звільнять. А раптом татко поїде на ПМЖ за кордон, і аліментів не взяти з нього тоді. Або ще що трапиться.

Близькі – колеги, сусіди, подруги – знають, що Соломія одна на копійчану зарплату ростить двох дітей. Багато їй співчувають і всяко намагаються допомогти – хто пиріжки принесе і почастує, хто старі, але ще хороші дитячі чобітки підкине, хто на пікнік покличе – мовляв, ми м’ясо купили, шашлики будемо смажити, приїжджай з хлопцями, і нічого не купуй, не думай, все у нас вже є!

І Соломія все це бере і приймає, хоча часто прекрасно знає, що самі “помічники”, на відміну від неї, часто реально сидять без копійки, сплачують кредити і не мають ніякого додаткового доходу. Інший раз і не хочеться брати для своєї дитини поношені черевики, але відмовитися незручно. Адже люди пропонують від щирого серця, допомогти хочуть, і задирати перед ними ніс якось навіть негарно.

“Візьму, а вдома потім викину!” – вирішує Соломія. Але вдома, розглянувши та помірявши річ на дитину, раптом вирішує – а нехай полежать, пити-їсти не просять, в цьому році ще більші, а на наступний сезон – будуть в самий раз. Викинути ніколи не пізно. Стануть в нагоді. Хіба мало – в сльоту перевзутися, або у дворі грати підуть.

– Якось негарно все це виглядає, ти не думаєш так? – зітхає подруга. – І перед своїми дітьми, які носять чужі обноски, незручно, та й перед людьми, які тебе жаліють.

Маша і сама наповнена каяттям. Шкода дітей. І так-то без батька ростуть, так ще й постійно під девізом “ми не можемо собі цього дозволити”. Одна справа, коли це дійсно так. І зовсім інша, коли це кілька перебільшено.

До того ж діти коли-небудь виростуть і збагнуть, що мама, взагалі-то, не бідувала вже так, аж занадто. Гроші були. І може бути, будуть образи – за чужі стоптані чоботи і пропущені випускні.

Та й самій, чого вже там, хочеться пожити на всю. Адже молода ще, що не бабуся, щоб речі доношувати і доживати віку. Вражень хочеться, подорожей, красивого одягу, радості. Але все коштує грошей. Які є взагалі-то. Але невідомо, чи будуть завтра.

– Ну нічого! – умовляє себе Соломія. – У серпні в мене буде відпустка, візьму путівку на море. Собі з дітьми. Може бути, за кордон навіть. У хороший готель. Так, щоб відпочити і вражень набратися. На екскурсії поїздити, в кафешках посидіти, щоб було що згадати. Зрештою, один раз живемо.

Втім, швидше за все мрії залишаться мріями.

І в серпні Соломія поїде з дітьми до подруги, яка люб’язно запропонувала їй безкоштовно пожити в маленькій хатинці у селі в Одеській області, куди до моря добиратися кілометрів 5. В селі нічого немає, крім маленького магазинчика, про розваги для діток годі й говорити, лише стара гойдалка і купа піску. Зате безкоштовно.

Мені шкода свою колежанку, але й сердита на неї. Ну як так можна жити, скажіть?

Джерело