Я вагітна, на шостому місяці. Позбуватися не можна було, довелося залишити дитину. Батько дитини погана людина. Протягом всіх відносин я спостерігала тільки зради і гулянки. Пішла від нього. Але по закінченню певної кількості часу зрозуміла, що вагітна.

Звісно розповіла йому. Обіцянка змінитися, все кинути, і стати нормальною людиною, була мені дана, я повірила. Ми зійшлися знову.

Минуло рівно три місяці і в мене почали відмовляти ноги, я не могла просто навіть на маленький бордюр зійти. Ноги не слухалися, мені допомагали чужі люди, так як моєму чоловікові на той момент було важливо все, але не я і дитина.

Пізніше я виявила, що він мені про все продовжував брехати. Вживав все, що тільки можна і не працював, як виявилося, а знімав гроші з моєї картки. Грабував навіть останні копійки. Знав, що мені потрібні були гроші і на аналізи і ще на купу всього.

Але робив вигляд, що мене і немає.
Потім став приходити постійно в не адекватному стані, що мені доводилося його носити на собі. Я падала, повзала, так як ногам легше не ставало. Все більше і більше ненавиділа свій стан і те, що у мене всередині, тому що це від нього і буде мати спільні з ним риси.

Я знову зважилася піти. Переїхала до матері, але там я виявилася не потрібною. Щодня слухаю те, що я принесла в подолі (хоча мені 34 роки). Що не я, не дитина їй не потрібні, так як у мене братові 20 років і це її сонечко, а я можу йти на всі 4 сторони, якщо не буду оплачувати і купувати продукти в будинок. А так як ні роботи, ні офіційної влаштованого у мене тепер немає, то і грошей немає.

Захворіла, просто сиджу в кімнаті ні ліків, нічого. Допомоги у друзів просити, як виявилося марно. Тепер і друзів теж немає. Мені ця вагітність вже встала тим, що життя не стало взагалі.

Та ще до всього цього у мене зовсім немає материнського інстинкту. Я ніколи не любила дітей, і зараз навіть не звертаю увагу на дитячі речі. Я знаю, що можуть мені сказати люди. Що дитина це святе і все таке.

Якщо так, то забирайте, виховуйте, я не проти. Говорити з боку простіше. Я повторюся. Я змушена була залишити його. Бажання народжувати не було, і мені ставили безпліддя. Я була повністю згодна з діагнозом, і він мене не лякав.

Приходжу поступово до вирішення залишити дитину відразу в пологовому будинку. Можливо це жорстоко. Сходити до психолога радити мені не треба, спасибі була. Залишилася абсолютно при своїй думці. І зараз я просто в очікуванні того, щоб швидше позбутися від цього. Не хочу потім все життя дивитися на обличчя дитини, і відкрито ненавидіти і ламати собі і йому життя. Можливо, його візьмуть добріші люди і будуть любити.

Я не вірила в кохання з першого погляду. Не вірила з тієї причини, що зі мною цього ніколи не траплялося. Тільки нещодавно зрозуміла, що по-справжньому нікого і не любила. Подруга

Відбулася ця історія просто. Але ось уже мені п’ятдесят три роки, а я її пам’ятаю і навряд чи коли забуду. Були часи перебудови у нас в селищі проводили всілякі  експерименти.

У минулому листі я писала про відносини з чоловіком. Ми 7 років разом, 4 з них в шлюбі. Одружитися я його змусила ультиматумом, що або ми оформляємо відносини, тому що