Малюк, здавалося, заснув. Ліза спробувала встати, але тут же пролунав плач. Дитина сіла і почала ворушити пальчиками біля рота:

– Мамо!

– Потерпи, Іванку, потерпи, мій рідний! Ти ж уже великий, скоро півтора року буде, – на очах у Лізи з’явилися сльози. – Через два дні мама грошики отримає і купить що-небудь поїсти. А потім ти в садок підеш. Там тебе будуть завжди добре годувати.

Малюк продовжував хникати і ворушити пальчиками – це означало: Хочу їсти!

Ліза взяла його на руки підійшла до холодильника, немов сподіваючись на диво. Там лежав лише шматок черствого хліба, загорнутий в целофан. Дістала, замочила в теплу воду. Дитина схопила і стала з задоволенням чмокати.

Посадила його на стілець. Відкрила банку, що стоїть на підвіконні – жменька вермішелі. Рука мимоволі взяла щіпку і відправила в рот.

«Зварити! – майнула думка. – Ні завтра. Цибулина є, остання».

Син уже зжував шматок. Все його обличчя і стіл в мокрих крихтах. Знову став ворушити руками.

– Немає більше, Іванку! – налила в пляшку теплої води. – На, попий!

Поставила сина на підлогу, зібрала з його губ крихти і відправила собі в рот. Малюк потопав в кімнату. Вона швидко зібрала крихти зі столу, знову відправила в рот. Шалено захотілося їсти. Напилася води.

***

Лягла з сином на ліжко, обняла його. Начебто, почав засинати. Вона дивилася на стелю, очима, повними сліз:

“Як жити? Ні батьків, ні чоловіка. Один тільки синочок. Добре хоч квартира однокімнатна є. І допомога, 5200. Віддам за квартиру тисячу двісті – чотири залишиться. Ваня завжди їсти хоче.., – Сльози полилися з очей. Довго плакала. – Влаштуюся на роботу. Куди? У мене тільки медичне училище. Може, в поліклініку медсестрою візьмуть. Я ж з червоним дипломом училище закінчила. Хоча, навряд чи – немає там вільних місць».

Рішуче встала і зайнялася прибиранням. Дістала пакет зі сміттєвого відра. Глянула на сплячого сина і пішла, виносити сміття.

***

Винесла сміття. Поверталася повільно. На вулиці світило травневе сонечко. Цвіла черемха. По дворі бігали щасливі діти. Один карапуз жував булочку з ковбасою. Ліза не могла відірвати від нього погляду. Ось він викинув свій бутерброд в урну і побіг кудись.

Вона мимоволі ступила у бік урни, але стиснувши зуби, повернула в бік під’їзду.

Біля дверей стояв літній дідусь, в одній руці паличка, в інший пакет з продуктами. Він намагався дістати з кишені ключі.

Ліза знала, він живе поверхом вище, в двокімнатній квартирі. Вона навіть знайома з ним не була. Підійшла, відкрила двері.

– Давайте, я вам допоможу!

Взяла пакет. Погляд застиг на вмісті. Молоко, сметана, дорогі пельмені, фрукти.

– Онучко, тебе як звуть? – запитав дідусь.

– Ліза.

– Мене – Леонід Михайлович. Ти допоможеш мені донести до квартири?

– Звісно.

***

Завела його в квартиру. Дідусь кілька разів глибоко видихнув.

– Дякую, внучко!

– Важко вам? – співчутливо запитала Ліза, заносячи пакет на кухню.

– Я дивлюся і тобі нелегко.

На очах молодої жінки навернулися сльози.

– Ти, сядь, онучко! – він кивнув головою на стілець. – Мені вже сімдесят два. Син в армії, полковник. Старша внучка – тобі ровесниця. Онук школу закінчує. Тільки давно я їх не бачив. Донька заміж вийшла, до Німеччини вони поїхали – давно вже. Там ще одна внучка, скоро в школу піде, а я її так жодного разу і не бачив.

Леонід Михайлович посміхнувся, глянувши на зосереджене обличчя жінки:

– Діти у мене хороші, гроші кожен місяць посилають. Внучка посилку недавно з Німеччини надіслала. Дзвонять часто.

Дідусь відкрив холодильника. Дістав кілька плиток шоколаду:

– Візьми! Це німецький. А мені його і їсти щось не можна, – дістав баночку кави, пачку чаю. – Це все донька прислала.

– Навіщо, дідусю?

– Бери, бери! Ти молода, це тільки тобі і їсти, – відкрив морозильник. – Ось сестра моя з села курку прислала. Вона вже на шматки розібрана. Дівер розділив – знає, що у мене сил обробити її не вистачить. Та й жирне мені не можна.

– Навіщо, ви?

– Бери, бери! – Взяв пакет, поклав курку, шоколад, чай, каву. – Ось молочка ще пакет покладу. Свіже воно, ось я і взяв два пакети.

– Дякуємо!

– Гаразд, біжи, а то синочок прокинеться. Як його звати?

– Іваноко.

– Гарне ім’я. Рідне.

– Леоніде Михайловичу, може вам, чимось можу допомогти?

– Ти уколи вмієш робити?

– Так! Я медичне училище закінчила.

– Ой, Лізо! Ти мені тоді свій номер, залиш! – він дістав з кишені телефон.

– Давайте, я вам свій номер запишу!

***

Ліза повернулася в свою квартиру. Син спав. Занесла пакет в кухню. Поставила на стіл. Вихопила одну шоколадку, розгорнула. Заштовхала в рот відразу три кубика. Вона не могла зупинитися, поки не з’їла всю плитку.

Лише після цього поставила варити два шматки курки. Аромат м’яса заповнив кухню. З кімнати вийшов синочок. Якось дивно подивився на маму.

– Зараз нагодую!

Взяла на руки, поцілувала. Налила в пляшку молока, розбавила окропом. Дала синові в руки. Той радісно схопив і… хвилин через п’ять та спорожніла.

Мама додала в бульйон нарізану цибулю, вермішель. Поки суп варився, заварила свіжий чай.

***

Через годину нехитрий суп був готовий. Остудила, дрібно нарізала м’ясо. Син із задоволенням їв суп, постійно хапаючи маму за руку, наче боявся, що вона забуде піднести до рота чергову ложку.

Радісний і ситий синочок побіг гратися. Ліза поїла. Вимила посуд. Взяла телефон. Грошей було мало, але все ж подзвонила:

– Леонід Михайловичу, щиро вам дякую!

– Лізо, ти? Внучко, щось мені погано, – пролунав його слабкий голос. – Ти не могла б в аптеку збігати.

– Зараз прийду!

Схопила сина і побігла на третій поверх. Двері були відчинені. Дідусь підвівся з ліжка.

– Лягайте! – поставила сина на підлогу. – Пограйся!

– З серцем щось, – немов виправдовуючись, сказав Леонід Михайлович. – Зі мною таке часто буває. У мене там, на папірці, написано, які препарати треба.

– Секундочку! – помацала пульс.

Взяла медичну карту, що лежила на тумбочці . Швидко переглянула останні сторінки. Перебрала аптечку, що лежала на тій же тумбочці.

– Давайте, я вам ліки введу! – перетягнула старому руку. – Руки у вас хороші.

Зробила укол.

– Лізо, ти піди все ж в аптеку! – він підвівся, відкрив ящик тумбочки. – Ось візьми гроші. Ти, купи там все, що потрібно!

– Добре!

***

Коли повернулася з сином на руках, господар, щось чаклував на кухні.

– Леоніде Михайловичу, з вами все добре?

– Нормально, Лізо. У мене часто таке буває. Багато всього виписали, а я не завжди розумію, що пити. До мене все медсестра приходила. Але останнім часом, щось не приходить, – старий кивнув на стілець. – Ти сідай! Зараз чай пити будемо.

– Давайте, я накрию!

***

Коли з чаєм справилися, Ліза взялася прибирати зі столу. Її Ваня, на подив, спокійно пішов з дідом.
Закінчивши з прибиранням, зайшла в зал:

– Ми, напевно, підемо, – винувато посміхнулася вона.

– Сядь, внучко! – попросив Леонід Михайлович.

Жінка присіла.

– Лізо, я ось що хотів тобі запропонувати. Тобі ж все одно потрібна буде робота.

– Так.

– Може, погодишся за мною доглядати. Я тобі буду платити.

– Леоніде Михайловичу, я і так буду вам допомагати.

– Лізо, мені все важче і важче одному все робити. Мало що далі буде. Діти далеко. Хвилювати їх не хочу. Ось, – він простягнув їй банківську картку. – Це моя пенсійна. Будеш і мені, і собі все купувати. Витрачай на свій розсуд.

– Ви, що, Леоніде Михайловичу? Не треба.

– Лізо, мені і без цієї картки на життя вистачить. А тобі сина піднімати треба. Буде у тебе робота поруч з квартирою, – старий сумно посміхнувся. – Поки я живий, гроші на картку кожен місяць будуть надходити. А якщо…

– Леоніде Михайловичу…

– Лізо, якщо згодна за мною доглядати, бери!

З хвилину жінка роздумувала. Вона розуміла, що від її рішення в рівній мірі залежить не тільки доля цього дідуся, але і доля її з сином. Такий собі контракт, на час життя цього пенсіонера.

Вона взяла. Оличчя Леоніда Михайловича осяяла радісна усмішка, він подав якийсь папірець:

– Ось код. Дякую, Лізо!

Автор: Oлександр Паpшин.

Фото ілюстративне.

Джерело