Нам з подругою по 63 роки. Живемо не багато, грошей завжди не вистачає. Діти вже самостійні, а ми навіть подарунків з пенсій хороших онукам зробити не можемо, не говорячи вже про те, щоб десь самим відпочити. От ми і вирішили жити разом з подругою, а мою квартиру здавати. Обговорили всі деталі і вирішили з’їхатися. А чому б і ні?..

***

Очікування

Ось скільки переваг в нашій ідеї ми знайшли:

Ми – самотні. У шістдесят з гаком років знайти чоловіка не так і легко, а якщо пощастить – завжди можна вирішити квартирне питання.

Діти і внуки живуть окремо. Родичі будуть тільки раді, що їх бабусі не нудьгують.

В молодості, студентками, ми знімали одну квартиру. У мене тоді ще й дитина маленька була, але якось уживалися, хоч і характери у нас складні.

Не буде нудно і самотньо. Будемо разом прибирати, готувати, придумаємо культурну програму, щоб не засиджуватися вдома.

Фінансова стабільність. Витрати – навпіл, дохід від знімною квартири – також. Ми ще й в плюсі ​​залишимося!

Повноцінний догляд і турбота. Якщо комусь стане погано або нагряне якийсь недуга, буде цілодобова допомога поруч.

Загалом, ми бачили тільки плюси в спільному проживанні!

Реальність

Перша суперечка – вибір квартири. Кожна з нас хотіла залишитися на своїй території, кожна знаходила вагомі, сильні аргументи.

Я була готова звільнити свою квартиру, але сперечалася для того, щоб подруга не думала, що я їй завжди поступатися збираюся.

Друга суперечка – кількість речей. Коли я поступилася подрузі і почала перевозити своє майно, вона почала обурюватися, мовляв, у мене занадто багато барахла, а у неї мало місця. Нам ніде було все розмістити, а залишати в квартирі свої речі я не хотіла – хіба мало, які квартиранти нам трапляться.

Ми вирішили це питання – орендували гараж, туди відвезли посуд і різні побутові речі.

Незабаром ми знайшли квартирантів, і почалося найцікавіше.

Перший час мені здавалося, що подруга ущемляє мої інтереси. Я відчувала себе гостею, але потім мене відпустило.

Спільне життя ніяк не клеїлося, бо не було рівноправності. Вона звикла в одному місці тримати побутову хімію, а я в іншому. Мені доводилося постійно до неї прислухатися, адже вона господиня в цьому будинку.

Потім з’ясувалося, що ми любимо різну їжу. Я і тут промовчала, довірилася смакам своєї подруги. Згодом звикла, забула про свої уподобання.

Ще один нюанс виплив – я дуже чуйно сплю, а моя подруга любить засинати під включений телевізор. Мене ці звуки дратували, навіть беруші не завжди рятували.

Багато мінусів затьмарювали переваги. Ми намагалися миритися з ними і знаходити компроміси.

Але потім стався кульмінаційний момент:

Я помітила, що подруга дратується, побачивши мене! Я начебто відповідала всім її вимогам, але щось її дратувало.

Потім вона перестала зі мною розмовляти. Пройшов день, другий, тиждень…

Я постійно думала про те, чим я могла її образити, недогодити.

Потім у мене увірвався терпець – я просто розплакалася перед нею.

Моя подруга почала плакати теж, вона зізналася, що сама не знає, чому вона така роздратована.

А я зрозуміла – просто люди повинні жити у себе вдома і за своїми правилами. Краще частіше зустрічатися, ніж жити разом!

Ми розірвали договір оренди, і наші відносини відразу покращилися. Тепер ми знову подруги, як і раніше, і щиро радіємо нашим зустрічам! Це набагато дорожче, ніж гроші і заробітки.

Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!

Джерело