Сьогодні в її сина день народження. Ювілей. Ганна Іванівна вже два дні поралась на кухні. Там шкварчало, варилось, пеклося. Незважаючи на поважні роки, жінка сама готувала все, бо не було кому допомогти їй.

Разом з чоловіком, який два роки тому відійшов у вічність, вони виховали двох дітей: сина й дочку. Донька вийшла заміж і живе далеко від дому зі своєю сім’єю, а син тут, у хаті. Один, без сім’ї… у візочку.

“Як я просила Бога, молячись тихенько, щоб не почув чоловік, затятий у переконанні, що нікого, крім нас у Всесвіті не існує, здоров’я моїм дітям і сімейного щастя, — подумала, розставляючи тарілки Ганна Іванівна. — Та, видно, не дійшли мої молитви до Бога. Та ні, не так. Бог почув прохання і діти були здорові й щасливі. Мали свої сім’ї, не бідували. Та доля розпорядилася по-іншому”.

Нарешті все готове до святкування ювілею. Ганна Іванівна гарно зачесала своє посріблене волосся, одягла новий костюм. Тінь смутку пробігла по очах. Засльозилась. “Як би було добре, як би радів син, коли б поруч була його сім’я, дружина, дочки, як тоді, коли святкували його 30-річчя. Та все змінилось…”

Раптовий телефонний дзвінок перервав її думки. Це до іменинника, це його друзі вітають. Пролунав дзвінок, другий, третій — схоже, що Діма не брав слухавки, або, почувши чийсь голос, не захотів розмовляти, бо телефон не вгавав. Ганна Іванівна зайшла у кімнату. Діма до телефону не підходив.

— Чому ти не відповіси, це ж до тебе? — запитала.

— Візьміть самі, це не до мене, — почула глуху відповідь.

Підняла трубку. Жіночий голос, такий знайомий і такий чужий промовив вітання. Це була вона, її невістка Настя.

— А де Діма? Чому не бере трубки? Що з ним? — сипалися запитання від тепер чужої людини. — Ми з дочками хочемо його привітати з днем народження. Хочу ще попросити пробачення в нього.

Діма зрозумів, з ким розмовляє мама. Жестом руки показав, що не хоче говорити. Ганна Іванівна, як вихована жінка, в минулому — вчителька, чемно відповіла на запитання Насті, запитала, як її онучки, і запросила, щоб приїхали до них. Жінка на другому кінці проводу зрозуміла, що її колишній не хоче розмовляти з нею.

— Ганно Іванівно, — звернулась Настя, — вислухайте мене. Я прошу пробачення у вас і у Діми. Я дуже, дуже шкодую, що так вийшло. Поговоріть з ним, я хочу повернутись до вас. Я все обдумала, все зважила. Я щиро каюсь. Допоможіть мені і моїм дітям.

У трубці почулося схлипування, а потім гудки.

Мама підійшла до сина, пригорнулась до нього. Вона не могла стриматись і солоні краплі падали на його так рано посивіле волосся.

— Сину, а, може, ще один раз пробачимо їй, ну хоч би заради твоїх донечок. Давай подумаємо. Вона ж розкаюється.

З душі Ганни Іванівни виривалась доброта, співчуття, жалість до тієї жінки, що так знехтувала своїм щастям, було шкода своїх внучок, бо їм було несолодко з нею. Та син, схоже, був проти цієї чергового обману.

— Скільки можна, мамо, прощати? Вона розтоптала нашу любов, змішала її з гряззю і я вирвав її зі свого серця. Ні, з мене досить! А дочок я люблю і чекаю на них. Вони зрозуміють і повернуться до нас. Я це відчуваю.

Мама ще ніжніше притулилась до сина. Їй було важко дивитися на сина. Вона, поцілувавши його, вийшла з кімнати. Сіла на кухні, думки мимоволі покотились у минуле.

…“Мамо, а я одружуватись буду і знаєш кого за дружину беру? Азу — Настю, діда Ілька внучку. Знаєш її? — світились радістю очі сина. — Я кохаю її, вона ж така гарна, добра! Вона найкраща!” — не соромлячись, розказував про своє кохання.

“Та знаю, сину, знаю я Настю, — сказала, — я ж вчила її. Гарна дівчина, от тільки б маминої натури не перебрала. А ти дивись, сину, якщо любиш і вона тебе, то і єднайте свої серця”, — сказала і похитала головою. Щось на душі стало важко, ніби камінь ліг.

Дядько Ілько жив на окраїні села. Мав гарне помешкання, вдвох з дружиною Ксенею виховував дочку Валю. Бог не обійшов її красою. Все при ній, навіть і голос мала рідкісний. Бути артисткою — велике бажання Валі. Після школи поїхала поступати в столицю. Та куди поступить проста сільська дівчина, хоч і гарна, з талантом, та без грошей. “Завалилась чи завалили” на другому іспиті. Додому повертатись не захотіла: надто сподобалось їй життя в місті. Влаштувалась на роботу. Додому приїжджала рідко. А коли провідувала батьків, то не сама. Приїжджала на гарній машині, вся в золоті і була мало схожою на дівчинку Валю, яку в школі називали артисткою. Раділи дядько Ілько із дружиною за долю дочки.

— Добре, що хоч вона вибилась в люди. Чоловік, хоч і не “наш”, та добрий і не бідний. От тільки чомусь живуть не вінчані, не розписані, “на віру”, та і діточок немає, — бідкалися сусідам батьки.

Невдовзі Валя знову приїхала в село, але вже з іншим чоловіком, а потім ще з одним. Не подобалась батькам така її поведінка. Сказали їй про це, на що Аля (так вона себе називала) гримнула дверима і поїхала, змусивши цим батьків плакати-журитись.

Та через два роки знову іномарка завернула у двір до Ілька. Раді батьки. Слава Богу, все гаразд! З машини вийшла їхня дочка з немовлям на руках. Чоловік, що виймав візочка з машини, назвався Ароном. Він схожий був на рома, а вірніше — на ромського барона: видний такий, гарно одягнений, золоті печатки на пальцях. Привітавшись, дочка сказала:

— Отут все для вашої внучки. Доглядайте її, виховуйте, бо я не можу. По роботі їду за кордон. Ось гроші, а тут речі для Настуні.

І не питаючи, чи згодні батьки прийняти внучку на виховання, Валя поклала на ліжко маленький сповиточок.

— Дочко, скажи, на якій ти роботі, ти ж про себе нічого не розказуєш? Що ж ти за мати, залишаєш таку маленьку дитину і їдеш? Що ж це за така організація, що не дає відпустки? — не могла втриматись від запитань мати. — Ти щось приховуєш від нас, — заплакала. — Може, правда, як кажуть у селі, що ти в такому місці працюєш, що і вголос сказати соромно? Скажи мені.

Та Валя тільки махнула рукою. Й пообідати не погодилась. Скоренько метнулась в машину і тільки клубки пилюки по дорозі замели її слід.

— Як же її годувати таку маленьку, — журилась бабуся. — Але не дамо пропасти дитині, добре, що хоч не викинула…

Настуня росла гарненькою. Її темне кучеряве волосся, смагляве личко робило її схожою на батька. Тож у школі прозвали її Азою. Настею звали домашні та вчителі. Підростала, хлопці почали залицятись до неї. Був закоханий у неї і Діма. От саме на нього, студента, який ось-ось мав одержати диплом, і впав її вибір. Вчилась у школі дівчина нижче середнього. Дід Ілько з бабою Ксенею не могли дати їй освіту, а мама Валя ні разу не навідалась до Настуні. Казали в селі, що бачили її в столиці вже зовсім іншою, обшарпаною, в колі якихось невдах.

Дуже вже пораділи дід Ілько та баба Ксеня, коли дізналися, що син Ганни Іванівни одружується з Настею.

— Сім’я Діми порядна. Слава Богу, що тут, на місці, на очах буде внучка. Може, хоч по ній будемо щасливі, — тішились старенькі.

Молода сім’я жила в Діми. Ганна Іванівна прийняла Настю як свою дочку. У невістки мало обновок і пальтечко поношене, і взуття не нове. Бо де ж набере грошей дід Ілько, коли ще і баба Ксеня зі стаціонарів не виходить? Ганна Іванівна на це не зважала, хотіла бачити свою невістку гарно вдягнену поруч свого сина, який працював учителем. Отож і купляла їй все модне, гарне. Згодом допомагала виховувати двох дівчаток-онучок.

Та, схоже, не могла Настя вдома всидіти (дівчата підросли і вже для неї підшукували роботу). Натура кликала в дорогу. То раз поїхала в місто щось купити. То другий. А там, дивись, і не повернулась на ніч, не думаючи, що скажуть рідні і як вони переживають. Просила пробачення, оправдовуючись, що заночувала в шкільної подруги. А то і по дві, три ночі не ночувала вдома…

Плакала Ганна Іванівна, плакали дід Ілько з бабою Ксенею. Злість носив у собі і Діма. Не підвищував голосу, а просто зібрав її речі після чергового “відрядження” на три тижні і показав на двері. Вмовляла, просилася, вибачалася. Прощав. Останній раз вже вкотре. Ніби все ладилось. Місяць була вдома.

Якось легковик зупинився біля їх двору. Високий чоловік про щось побалакав з Настею і вже через півгодини дві дівчинки, схожі на маму, і сама мама з двома сумками залишили тепле гніздечко і поїхали. Ще дорогою, повертаючись з лікарні, Ганна Іванівна дізналася про все, що сталося. Ніхто їх не шукав, от тільки в хаті поселився смуток.

Лише через півроку прийшов лист Дімі від донечок. Писали, що живуть на Півдні, в маленькій тісній кімнатці, з чужим дядьком, недобрим. Щеміло серце в Діми, у Ганни Іванівни, діда Ілька і баби Ксені. Куди писати? Де шукати? Зворотної адреси не було.

… У кафе частенько засиджувався Діма. Ганна Іванівна забирала його “веселенького” додому. Її очі палали від сорому.

— Ти ж вчитель, як ти себе поводиш, який приклад показуєш своїм учням? — просила сина отямитись. — Ще зустрінеш іншу жінку і в тебе все наладиться. Світ не зійшовся клином на Насті. А дочки, як виростуть, знайдуть тебе, а, може, й вона вернеться, ти тільки не пий.

— Я їй вже не пробачу, досить багато я їй прощав, — сказав, тягнучись до банки з розсолом.

Попросила в директора школи відпустку для сина, бо пив, дуже пив. Вдома. Сам. З кімнати чулося бурмотіння чоловіка. “Мабуть, заснув, бо тихо в кімнаті”, — подумала Ганна Іванівна. Щось підказало зайти, побачити. Відчинила двері — посеред кімнати лежав, щось белькочучи. Підбігла. Та, мабуть, з ним щось не так, бо очі дивилися на неї, як чужі, він не міг нічого сказати, лише белькотів.

Iнcульт. Вже декілька років він оговтується. Рухатись не може, погано розмовляє. Ганна Іванівна дуже переживає, дивлячись на свою дитину. Той камінь, що ліг на душу коли син сказав про намір одружитись з Настею, мабуть, зробив дірку, бо там так важко, так пече…

…Тишу порушив стукіт у двері. А ось і гості: куми, друзі, колишні колеги. Квіти, вітання-побажання, почали розсідатися за столом.

Телефонний дзвінок перервав розмову. Діма підняв трубку.

— Прости мене і прийми наші вітання. Я шкодую, шкодую, що так сталося.

Діма опустив руку, не хотів слухати чергову обіцянку.

Автор – Олена Ярощук, Рівненська область.

За матеріалами  – Українське слово.

Фото – ілюстративне.