Пoгода в тoй дeнь бyла прoсто жаxливою. На дoрозі стoяла дyже молoденька дiвчина. Василь силoмiць пoтягнув її до салoну автoмобіля. Люба нe знaла, як скaзати, щo вaгітна.

Хурделиця в обіймах вітровію шалено крутила свої снігові каруселі так, що світу білого не було видно. У довжелезному заторі опинився Василь Зінчук, повертаючись додому з далекого хутора від батьків. Уже й місто недалеко, та хтозна скільки часу ще доведеться продиратися додому крізь заметіль. Джерело

Сидячи за кермом, Василь поринув у думки. Пригадав, як уперше прийшов на завод інженером. Хвилювався, але колектив виявився таким дружним, що молодий спеціаліст відразу став своїм, і працювалося йому легко. На заводі й долю свою зустрів – щебетливу бухгалтерку Олю. Вони побралися, згодом отримали квартиру, потім купили дачу, авто. І гроші в сім’ї водились, тому влітку подружжя завжди відпочивало на морі.

Добре жили Василь з Ольгою, та діток Господь їм не дав.

…Защеміло чоловікові коло серця при згадці про дітей – і раптом він побачив у світлі фар тендітну жіночу постать. «І чого було вириватися з дому в таку погоду, та ще й пішки?» – подумав і, відчинивши вікно, покликав перехожу. Вона не почула і продовжувала простувати, опираючись хурделиці. Василь іще кілька разів покликав жінку, посигналив, але вона не реагувала.

Тоді чоловік вийшов і майже силоміць посадив незнайомку до своєї автівки. Вже у салоні побачив, що то була молода дівчина, майже підліток у легенькому пальті й тоненькій шапочці. Вона так замерзла, що не могла говорити. «Куди ж ти йшла, дорогенька, в таку негоду? – питав Василь, розтираючи крижані руки своїй попутниці. – Могла б і замерзнути…»

«А мені однаково, – байдуже сказала дівчина. – Я нікому не потрібна. В мене немає рідні, я сиpота, росла в iнтернаті. – Нe хoчу жити…» І Люба, так звали дівчину, рoзплакалася.

Василь заспокоював її, казав, що ніколи не можна впадати у відчай, гнівити Бога, бо світ не без добрих людей. «Ти кажеш, що не маєш рідні, а ми з дружиною не маємо дітей. Будеш нам дочкою», – випалив чоловік. Не тільки, щоб заспокоїти свою попутницю, а цілком серйозно. Люба всміхнулася: «Нині мало таких, як ви, дядьку. Дякую вам за добро, за ласкаві слова».

…Ольга здивувалася, коли Василь привів додому незнайомку та ще й з порога заявив: «Помічницю тобі привіз, Олю. Ми ж мріяли про таку дочку, правда?» – і обняв дівчину. – Оце в дорозі Бог мені її послав. Отже, вона наша. Давай, жінко, будемо вечеряти».

Після вечері зігріта й сита Люба лягла в чисте ліжко й відразу міцно заснула. Почувалася в цій хаті надійно, захищеною від ненависного світу, від злиx людей, що так жoрстоко повелися з нею.

А за дверима сусідньої кімнати між подружжям кипіла серйозна розмова. Ольга сумнівалася, чи можуть вони прийняти чужу людину в свою сім’ю та врешті здалася на вмовляння чоловіка. Так Люба стала жити із Зінчуками. Вона була доброю дитиною, вдячною, старалася в усьому допомагати мамі Ользі і навіть боялася припустити, що з нею могло б трапитися того стрaшного вечора, якби не тато Василь.

Спочатку Люба не знала, як сказати, що вaгітна, та Василь з Ольгою радісно сприйняли цю новину. А через кілька місяців вже готувалися до хрестин – Люба народила синочка Петрика. Для Зінчуків маленький внучок став великою потіхою, кликав їх бабусею й дідусем.

За кілька років у їхню родину прийшла ще одна радість – Люба вийшла заміж за хлопця, котрий мешкав у тому ж будинку, що й вони. Згодом у молодого подружжя знайшлася донечка Даринка. Зінчуки почувалися щасливими, мали про кого дбати, ким радіти. І кожен день Люби починався і закінчувався щирими молитвами з вдячністю Богові, що послав їй, сиpоті, затишний дім, добрих батьків, люблячого чоловіка, здорових і гарних діток.

А ще тепер Люба знає, що навіть у найважчі хвилини не можна нарікати на життя, бо світ – не без добрих людей, а Господь завжди почує нашу молитву.

Оксана КИШКАНЮК.