У п’ятницю був короткий день. Довгі лункі коридори швидко наповнилися тишею. Тільки в кабінеті з табличкою «Терапевт», що знаходився на першому поверсі, чулися жіночі голоси. А ще звідти чулися такі смачні пахощі, що прибиральниця Наталка, усміхаючись, подумала: «Одним тільки духом можна насититься…»

За білими дверима кабінету закінчувалися останні приготування. Терапевт Марина Вікторівна — Маринка, Мариночка, найелегантніша жінка селища, — відзначала свій день народження. Шовковий костюм кольору матіоли, рожеві лаковані черевички на високих підборах, помада в тон…

Звісно, колеги в захваті, але що з того? Минає її тридцять четверте літо, а вона й досі одна-однісінька у своїй трикімнатній квартирі. Заскочив уранці Олексій — як завжди боявся, аби сусіди не помітили, нашвидку привітав і вручив коробку з дорогим мобільним телефоном. Їздив на тижні в Київ, певно, там і купив.

Пообіцяв забігти в понеділок увечері — випити за здоров’я іменинниці, та й подався собі. А Марина ще довго стояла, тримаючи в руках його подарунок. Що ж, чекаємо до понеділка… Вихідні він, звісно, проводитиме з сім’єю — молодший син іде в перший клас, треба готуватися.

Все правильно, які претензії… Марина теж не може з певністю сказати, що кохає Олексія — цього «вічного керівника» і «вічного хлопчика» із густо посивілим волоссям…

— Мариночко Вікторівно, стіл ми вже накрили! — урочисто виголосила медсестра Таміла.

Білява повненька Інна, прикрашала зеленню бутерброди. Пенсіонерка Зоя Модестівна, на чиєму місці працювала тепер іменинниця, знічев’я гортала глянцевий журнал.

— До Юлі в столицю не збираєтеся? — поцікавилася в неї Марина.

— Та, мабуть, на зиму поїду, чого одній тут сидіти? За внуком скучила. А твої батьки живуть разом із братом?

— Ні, він їм однокімнатну квартиру купив поруч зі своєю. У нього ж двійня підростає, потрібна допомога…
— Мариночко Вікторівно! — перервала їхню розмову Таміла, — я, роззява, забула купити оливок. А ви ж їх так любите!

— Гаразд, Таміло, обійдемось сьогодні без оливок. Хто вже по них піде…

— А Наташка у нас для чого? — здивувалася Таміла і, відчинивши двері, гукнула прибиральницю.

Наталка йшла, на ходу витираючи руки об поділ ситцевої сукні, і думала, що від запрошення, звичайно ж, відмовиться, але скаже Марині Вікторівні, що воно її дуже порадувало. І привітає…

Проте замість іменинниці перед нею з’явилася Таміла.

— Значить так, Наташко, — відкарбувала вона, безцеремонно розглядаючи худеньке обличчя. — Ось тобі гроші, збігай купи нам оливок. Краще — в новому магазині, що біля музичної школи. І не забудь подивитися дату виготовлення!

Наталка взяла в Таміли гроші й вийшла на вулицю, де ще трималася спека. Хіба їй важко купити ті оливки? Гнітило інше — розчарування. До лікарів, поруч із якими працювала не один рік, ставилася з великою повагою. А ці бач які…

— Мариночко, з днем народження тебе! Бажаю щастя! — сказала Інна, коли вони нарешті сіли за стіл.

— Щастя, дівчата, це міцно стояти на ногах! — повчально додала Зоя Модестівна. — І не обтяжувати нікого своїми проблемами.

Розмова увійшла у звичне русло: про те, що «роки йдуть — ми старіємо», що чоловіки «всі однакові», а любов — «де вона, хто її бачив?». Марина згадувала Вадима і жалкувала, що через нього залишила роботу в Києві. Захотів жити в Німеччині — щасливої дороги! А їй тоді хотілося якомога швидше виїхати з міста, де не було коханого. Інна думала про те, що її чоловік таки небайдужий до Вірки. Це ж треба — ще вчора в школу бігала, а тоді раз — і всіх місцевих красунь позаду лишила. Очі темні, мов джмелі, і профіль французької кінозірки. А Валерій у неї завжди був цінувальником прекрасного… Таміла міркувала, як би ото в суботу натякнути Миколі про весілля. «А то залишуся з носом, і ніякі шовкові костюми не допоможуть». Лише Зоя Модестівна, нічим таким не переймаючись, смакувала вишукані страви — останнім часом вона майже перестала собі готувати.

Коли гості вже допивали ароматний чай із тортом, у вікна кабінету міріадами крапель задріботів дощ.

— Ой! — тоненько вигукнула Марина, — а я парасольку вдома залишила, на сьогодні ж передавали без опадів.

— Може, він швидко закінчиться? — зітхнула Таміла і почала прибирати зі столу.

Невдовзі вся компанія вийшла на сходи, захищені зверху широким дашком. Дощові краплі продовжували танцювати над велетенською клумбою, і «тигрові» лілії підставляли під них свої мідні келишки. Інна відразу ж попрощалася і ступила прямо під дощ, потім побігла Таміла, прикривши голову целофановим пакетом. Марина із Зоєю Модестівною залишилися стояти на сходах.

А за кілька метрів від поліклініки, у смарагдових сутінках, жіночий голос лагідно докоряв:

— І навіщо ото було їхати в таку далечінь? Хай би вже тільки я намокла, а так ще один хлющ!

— Наталочко, перестань, — сповнювався ніжністю густий бас, — я дітям вечерю поставив, а сам швиденько за велосипед. Таке придумала — сидіти вдома, коли ти десь під дощем! Ось плащика тобі привіз…

Автор – Любов ГОЛУБЄВА.

За матеріалами – Українське слово.

Фото ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!