Мaйже пеpед вeсіллям Жанни з Антоном, неспoдівано з’явuвся бaтьків дpуг і запрoпонував познaйомити Жанну з йoго неодpуженим синoм. Бaтько підхoпив цю iдею і зpуйнував щaстя дoчки.

Жанна живе в маленькому, забутому Богом селі. Щодня обходить велику господарку, на городі порається. Впевнена, що щаслива. А ще зовсім недавно почувалася зовсім по-іншому. Джерело

…Вони з Антоном почали зустрічатися відразу після школи. Жанна була закохана у нього по вуха. Кожну вільну хвилину вони проводили разом, а стосунки лише міцніли. Їм було добре удвох. Мали про що поговорити та помовчати, а друзі заздрили ідеальній парі.

Аж раптом батьки Жанни почали не схвалювати майбутнього зятя. Адже несподівано вигулькнув батьків друг. Товариш дитинства. І запропонував познайомити Жанну з його неодруженим сином. Батько підхопив цю ідею.

Після першої серйозної розмови з рідними Жанна була вражена: невже вони мають намір перекреслити щастя єдиної доньки? Їй видавалося, що живе у страшному сні. Та батько вчепився за пропозицію свого друга, а мати «клюнула» на багатство тієї сім’ї.

Антонові заборонили приходити до їхнього дому. Жанні — з ним спілкуватися.

Дівчина вирішила покинути батьківську оселю й таки пов’язати долю з коханим. Аж тут Антон розпочав із нею розмову на бoлючу тему. Сказав, що їм треба розійтися, бо Жанна — єдина дитина у батьків, їхня опора та надія. Якщо вона їх відречеться, то завдасть нестерпного бoлю. Та й її сеpце — не камінь.

— Я люблю тебе, але відпускаю. Твої батьки мають рацію. Що я можу дати тобі сьогодні? У мене нема ні квартири, ні машини, тільки молодша сестра, яку мушу поставити на ноги. Хтозна, може, з тим, іншим чоловіком на тебе справді чекає щастя?

Та якщо ми маємо бути разом, доля нас ще обов’язково зведе, — він востаннє обійняв дівчину і зник у темряві серпневого вечора.
Обом було лише по вісімнадцять.

Жанна намагалася повернути коханого, але Антон звільнився з роботи й не відповідав на телефонні дзвінки. Бабуся хлопця тільки винувато розводила руками, бо знала лише, що онук поїхав до Києва. Через кілька днів дівчині повідомили спільні друзі: Антон подався кудись на заробітки. У Жанни опустилися руки.

Знайомство з юнаком із багато ї сім’ї теж не вдалося: прямо під час вечері двох родин Жанна влаштувала істерику й звинуватила батьків, що вони доводять її до самогубства. Тієї ж ночі намагалася наковтатися таблеток. Пощастило, що матері не спалося і вона випадково зайшла в доньчину кімнату. Потім була лiкарня, лiкування від депpесії і самотність.

Минуло два роки. Від Антона так і не було жодних чуток. Розумні, красиві, солідні чоловіки неодноразово кликали Жанну заміж, але дівчина була переконана, що не може жити з тим, кого не кохає. І не хоче від такого чоловіка дітей. Краще самотність, ніж сім’я із нелюбим.

Жанна мала квартиру, гроші, добру роботу, все, окрім щастя. Батьки благали її одуматися, випрошували онуків та просили вибачення, мовляв, не думали, що тоді у них з Антоном все було так серйозно. Вважали, що то дитяча закоханість. Під час таких розмов Жанна лише мовчала, бо минуле вже не повернеш. Як і Антона. Де він? Як він?

І якось доля відповіла на її запитання. Тієї ночі Жанна поверталася із відрядження. Дорога була далекою та виснажливою. А тут ще й зламався автомобіль. Темінь, безлюдна місцина, холодний осінній дощ — і вона. Безпорадна і самотня. Намагаючись захистися від дощу, дійшла до найближчої невеликої хатки. Постукала в двері. Почулася метушня, врешті клацнув замок і на поріг упав жмуток світла. Жанна глянула на чоловіка й мало не знепритомніла: на неї дивилися Антонові очі.

Вони проговорили до ранку. Їм було що згадати й розповісти одне одному, бо з часу останньої зустрічі минуло майже двадцять років.

— Я ж казав тобі, що якщо нам судилося зустрітися, то доля зведе нас іще раз, — прошепотів їй Антон. — Правда, я так і не можу запропонувати тобі багатства. Але й досі люблю тебе.

Життя не балувало його. Багато років він прожив із жінкою, яка вживала нapкотики. Настя, як і Антон, була сиpотою. Він був переконаний: житимуть добре, бо розумітимуть одне одного та підтримуватимуть. Але згyбна звичка брала верх над дружиною. Не допомагали ні благання, ні лiкування, ні плaч маленьких дітей. Антон сам опікувався синами та намагався звести кінці з кінцями.

Тепер сини уже старшокласники, а Насті нeмає в жuвих.

— Повертайся, — просив Антон, коли Жанна сіла у відремонтовану автівку. — Я чекатиму на тебе.

Через тиждень Жанна звільнилася, зібрала необхідні речі, віддала ключі від квартири сусідці, аби час від часу поливала квіти. Знайомі перешіптувалися, що вона збожеволіла. Але Жанні було все одно: вона спішила в маленьке, віддалене село. Там на неї зачекалося її щастя.

Ілона АНДРОЩУК.