Мої тато й мама – найкращі батьки, незважаючи на те, що вони ніколи не мали великого бажання до накопичення грошей. Для них це щось незрозуміле, це не для них: купувати в квартиру багато нової непотрібної техніки і меблів, які припадатимуть пилом, закуповувати гори непотрібного одягу і багато їжі в кладовку на потім.

Скільки себе в дитинстві пам’ятаю – основна частина їх заробітку йшла на різні наші захоплення: ми з батьками багато подорожували, побували в горах і на море часто їздили, щоразу в інше місце і відпочивали в наметах. Я вдячна батькам за моє насичене, дивовижне дитинство, якого не було в моїх навіть багатих друзів.

Так, у мене пізніше за всіх моїх однолітків з’явився і комп’ютер, і телефон. Але я абсолютно не сумувала з цього приводу, і нікому не заздрила, бо більше чекала нових походів і пригод, ніж всі ці такі “потрібні” речі для моїх друзів. Моя мама – медсестра в поліклініці, а тато – звичайний працівник на заводі, зовсім не багаті люди, правда? Але наше сімейне багатство не в грошах, а в душевній теплоті, любові і повазі один до одного.

Майно моїх батьків – невелика двокімнатна квартира на околиці міста, скромні меблі і старенький татів автомобіль, на якому ми стільки чудових міст нашої країни об’їздили.

Завдяки сімейним подорожам і відмінному навчанні в школі, я легко вступила навчатися за напрямком туризму, в загальному, про що і мріяла. Там же я познайомилася з моїм майбутнім чоловіком Дмитром, хорошим хлопцем, який вибрав навчання теж за своїм покликанням. Батьки хотіли прилаштувати його кудись з фінансів, але він відмовився. Мені подобалося, як він мене уважно слухав, коли я розповідала йому про подорожі, а потім він сказав: «Так, це неймовірно, а я з батьками тільки в Туреччину на пляж їздив. Щороку одне і те ж. А я вдома глобус крутив, мріяв про інші країни. А, насправді, і свою країну не побачив ще у всій її красі».

Коли я познайомилася з його батьками, я все зрозуміла: вони просто справжня корінні жителі міста. Свекруха – бухгалтер, свекор – начальник великий на підприємстві. У мами Дмитра залишився старий радянський вираз: «дістати». Здавалося б – немає зараз дефіциту особливого, купити все можна, йди та купи, але, ні – треба дістати, як у сусіда, тільки ще й краще. Всього добра в будинку – гори, на найдорожче кредити взяті, то, що набридло – продається. І мама Дмитра всім хизується, вважає все це величезним щастям. А щорічні виїзди до Туреччини – нічого інше, як для знайомих все робиться, щоб вони бачили й заздрили. Біганина по ринках і лежання на пляжі – ось мета поїздок і межа мрій родини Дмитра.

Весілля, як такого, у нас не було – посиділи в ресторані з парою друзів і батьками. На той момент ми вже закінчили навчання. На весіллі батьки особливо не спілкувалися, свекруха всім виглядом висловлювала своє невдоволення моїми небагатими батьками, а свекру було не до спілкування – він поїдав всі страви на столі. Мої мама і тато просто мовчали, поводили себе спокійно, коли свекруха стала розповідаючи, що вона купила, дістала і принесла в будинок. Навіть мій чоловік соромився її такої розмови.

Потім ми стали орендувати квартиру, стали працювати, життя пішло своєю чергою, з батьками ми бачилися рідко. Але на новорічні свята моя мама покликала до себе: нас і свекрів. Мовляв, що ми як не рідні, такі свята, треба відзначити усім разом, поспілкуватися зі сватами. Свекруха приїхала в своєму дусі: червона рибка, ікра, мовляв, це дефіцит зараз, а так весь стіл готувала мої мама з татом. Реакція свекрів на нашу домашню обстановку була не дуже хорошою, вони кривилися, посміхалися та перешіптувалися. Ми з чоловіком відчували себе ніяково при цьому.

А потім мій тато встав і сказав приблизно такі слова: «А давайте піднімемо келихи за багатство. Тільки не те багатство, яке в гаманцях і банках, а за духовне. За те що ми живемо, дихаємо, влаштовуємо собі маленькі свята і великі пригоди в житті!». Я дивилася на реакцію свекрухи – вона ніби як чайник скіпала. Вона стала мінятися на очах, я думала, що вона зараз почне щось говорити недобре. Так і сталося.

Вона встала і каже: «Про яке багатство ви говорите? Подивіться на своє житло – це ж печера. Меблі всі старі, сидите на табуретках, а не на стільцях. Ви що, не можете кредит взяти, щоб кухню оновити, техніку якусь нормальну купити? Невже не соромно так жити? На що ви гроші витрачаєте? На походи непотрібні дитячі в наметах? І що ви маєте після цього? Спогади? Так вас же соромно комусь показати – сваха он сидить в старомодній сукні. Мені неприємно у вашій печері сидіти, і куди нас тільки запросили? А ще наш син з вами поріднився!». І все в такому дусі. Свекор їв і підтакував. Мій чоловік вже не витримав: «Мамо, а ось з цього моменту – вставайте з батьком і йдіть додому. До побачення.”.

Вони пішли, а між нами запанувало мовчання. Тато розгублений, мама теж. Але чоловік мій сказав: «Вибачте мене, будь ласка, за моїх батьків, мені завжди було ніяково за їх погляди на життя. Як сказав хтось із класиків – не соромно бути бідними, соромно бути дешевими. Ось у мене батьки саме такі – одні вихваляння, порожні слова і нічого більше. А вашій дочці я дуже заздрю ​​- яке у неї щасливе дитинство з вами було. Не те, що у мене. Ви – чудові, я вас дуже люблю!». Підійшов і поцілував моїх тата з мамою.

Як же я обожнюю свого чоловіка Дмитра. Як добре, що він не схожий на своїх батьків. Я звісно, хвилювалася трохи – як він тепер зі своїми батьками спілкуватися буде. Ну нічого, спілкується, правда коротко і по справі. Вони все одно вважають, що праві вони. Ну і нехай, дорослих людей не переробити і не переконати. З батьками чоловіка я теж спілкуються, ми ж родина. І все одно мої батьки найкращі!

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – tvnet.lv.

Джерело