Жалі… Вони бувають різними. Хтось шкодує про неправильно обраний інституті або спеціальність, інші – про втрачену посаду, треті – про те, що не вгадали з вибором супутника життя. Боязкі сумують про незроблене, відчайдушні розуміють, що багато зробили даремно. Але минуле не змінити, можна лише винести урок на майбутнє…

Жаль про Нього

Я завжди вважала себе людиною, яка ні за яких обставин не стане озиратися назад. Ну, справді, до чого всі ці жалі? Про втрачених друзів, нездійснені надії, не використані можливості. Все це вже в минулому, досвід отриманий, висновки зроблені, і я йду вперед. І все ж іноді так хочеться озирнутися… Ну, можна ж на хвилиночку, правда?

Спочатку я Його просто не помічала. Тому що була закохана в іншого. І мені в принципі подобалися чоловіки більш рішучі і, як я зараз розумію, абсолютно несерйозні. Тому за три роки нашого спілкування шансів завоювати моє серце у Нього просто не було. Адже Він не вмів співати і грати на гітарі, не міг терпіти запах палива, не здійснював необдуманих вчинків. І все це в мої дев’ятнадцять років здавалося мені неприйнятними вадами. А ось на те, що Він був до того ж ще й одружений, я чомусь особливої ​​уваги не звертала. Дружина була далеко, і тому її для мене наче й не існувало…

Я сприймала Його як доброго, доброго друга. Який завжди з’являвся саме тоді, коли мені була потрібна допомога. Він заліковував мої рани від невдалих романів, заразом лагодив обігрівачі та плитки всьому поверху нашого студентського гуртожитку. Він чудово знав мої смаки в літературі, кіно, розвагах. Він приносив квіти просто так, знав безліч цікавих історій і постійно робив мені компліменти. Ми ніколи з Ним не сварилися і частенько починали говорити одночасно про одне й те ж… Але тоді я ще Його не любила.

А через три роки він закінчив своє заочне навчання і поїхав до рідного міста, до дружини і сина. Я на той час завела черговий роман, який згодом закінчився заміжжям, і навіть не помітила, не усвідомила Його від’їзду. Трохи здивувалася, що не зайшов попрощатися. Та й що з того…

Через пару років сімейного життя я стала замислюватися про те, за що ж я люблю свого чоловіка.

Красиві слова, що кохають просто так і всупереч усьому, мене перестали влаштовувати. І якщо лагодити побутову техніку самій мені навіть подобалося (мабуть, позначилися п’ять років технічної освіти), то зрозуміти, чому так складно подарувати коханій дружині букет на свято (я вже навіть не кажу про «просто так»), мені було дуже складно.

Наші смаки в кіно, музиці, літературі дуже відрізнялися. І якщо я практично полюбила історичні фільми, то його від «моєї» фантастики просто вернуло. Про те, що існують компліменти, я майже забула. А замість співчуття я зазвичай чула, що сама у всьому винна… Банальний список претензій, чи не так?

Я точно пам’ятаю момент, коли я, нарешті, зрозуміла, що люблю Його.

Ми їхали з чоловіком в автобусі, він дивився у вікно. На зупинці зайшла жінка з трирічним хлопчиком. І я попросила чоловіка поступитися їм місцем. А він відмовився. Мовляв, нічого страшного, постоять. І в той момент мене пронизала думка, що Його про таке навіть просити не довелося б. І що, напевно, він не став би лежати на дивані, коли дружина в положенні, притримуючи дев’ятимісячний животик рукою, чистить ванну або миє підлогу… І багато ще про що я думала тоді… Жалі накрили мене з головою.

Але про що я шкодую? Про те, що не зуміла колись оцінити людину? І що було б, якщо ми були з ним разом? А його родина? Зараз, маючи дитину, розуміючи цінність сім’ї, як могла б я заподіяти комусь біль розлуки? А він? Розривався б між сім’єю і мною? Але який сенс зараз шкодувати про щось, адже я не любила Його тоді…

Жаль про Неї

Чи доводилося мені шкодувати про щось серйозне? Мабуть… Мені складно згадувати цю історію. Занадто багато душевних сил було витрачено на неї, і не тільки моїх.

Перший раз я побачив Її в парку. Зосереджене обличчя, в очах – співчуття. Вона заспокоювала подругу, яка плакала. Складно було пройти повз. І я залишився поруч… на три роки.

Таких людей я більше не зустрічав ніколи. У ній була привабливість, яку складно описати словами. Вона зачаровувала мене, і при цьому не підпускала занадто близько. Комусь, напевно, складно буде повірити, що за три роки нашого спілкування у нас був один єдиний поцілунок. Про який, мені здавалося, Вона шкодувала. А я боявся Її втратити, і більше таких помилок не робив… Роль друга – адже це краще, ніж нічого.

А я тоді готовий був заради Неї на що завгодно. І мене не зупиняв той факт, що на той момент я вже мав сім’ю…

Я вивчив Її звички і уподобання, намагався бути корисним у всьому. І навіть коханих її терпів. Вони, звичайно, не були в захваті від нашої з Нею дружби. Але не могли заперечувати Їй. Та й хто міг? Вона сама їх кидала згодом, і тут я знову був поруч. Але, не дивлячись на мої старання і сподівання, Вона так і не полюбила мене. І довгі роки я жалкував про це…

Моя дружина з часом дізналася про моє захоплення. Неможливо було не здогадатися, адже ставлення до неї змінилося. Дружина намагалася «зберегти сім’ю», результатом стала друга дитина. Термін був уже досить великий, коли я їхав на мою останню сесію. Побачив Її і відразу про все забув. Вона була моїм маною… І коли треба було їхати, я навіть не зміг зайти попрощатися.

Я так любив Її, що здавалося, моя душа розірветься від слова «Прощавай». Мені було не настільки важливо, ким бути їй – чоловіком або другом, аби бути поруч. Я їхав додому з твердою впевненістю розставити всі крапки над усіма можливими літерами, збирався повернутися…

Скільки часу я не дзвонив додому? Напевно, пару тижнів. Я зовсім забув, що це потрібно робити. По приїзду виявилося, що дружина моя в лікарні, і дитину не врятували… Коли її виписали, це була бліда, безмовна тінь.

Дружина ні в чому не дорікала мені, ми зовсім говорили про те, що сталося. Звичайно, я не міг залишити її в такому стані. Треба було дбати про неї і п’ятирічного сина…

Кілька років я жив за інерцією, автоматично робив роботу, допомагаючи дружині по дому, граючи з дитиною. З приклеєною посмішкою я ніс свою трудову повинність. Ми не сварилися з дружиною, у нас були хороші відносини з сином.

Коли я став розуміти, що мана, нарешті, відпустила мене? Напевно, в той день, коли раптом помітив, як красиво посміхається моя дружина, і як вони чудово виглядають разом з сином.

А жалі… Так, іноді так складно буває вирватися з їхніх чіпких пазурів. І найчастіше я шкодую про те, що не зміг пройти повз Неї – тоді, в парку…

Автор: Олена Максимова

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!

Джерело