– Це що, виходить, я п’ять років допомагала виховувати не онука, а чужу дитину, чи що? – ледь не плаче шістдесятлітня Валентина Петрівна. – Та ні, не може бути! Онук як дві краплі води схожий на свого батька, мого сина. Особливо на дитячих фотографіях. Збіг? Так навряд чи. Хоча чого тільки не буває, не знаю вже, що й думати… Ось як дізнатися тепер правду? Адже ніхто не скаже правди…

Син Валентини Петрівни, тридцятирічний Микита, п’ять років тому одружився по зальоту на дівчині, яку знав до цього всього нічого. Звичайно, Валентина Петрівна була не в захваті від такого повороту.

Але син прийняв рішення і мати його вчинок не коментувала. Через пару місяців після весілля народилася дитина.

Непомітно бабуся втягнулася і дуже прив’язалася до малюка. Вона приїжджала кожен день, гуляла з коляскою, допомагала сходити в поліклініку, відпускала невістку у справах. Пізніше, років з півтора забирала дитину до себе з ночівлею і навіть кілька разів залишалася з хлопчиком, поки син з дружиною їздили у відпустку на пару тижнів.

– Ну а що робити, вони молоді, їм треба удвох побути, без дитини, – пояснювала Валентина Петрівна подругам. – Зміцнити відносини…

Втім, відпустки наодинці зміцненню відносин особливо не допомогли: син з дружиною жили як кішка з собакою. Невістка попалася лінива і криклива, син все намагався її перевиховати, але це не допомагало.

– Як до них не прийдеш, у них вдома бардак, дитина печиво їсть і мультики дивиться, а Катя в інтернеті, – зітхала Валентина Петрівна. – Ну що, закочувала рукави і мовчки починала допомагати: бруд хоча б зверху розгрібаючи, посуд помию, дитині кашу зварю, гуляти виведу. Прийдемо через дві години, а Катя все так і сидить, носом в телефон!

За словами Валентини Петрівни, Микита сина дуже любив – на відміну від Каті, на якій одружився з почуття обов’язку. Життя у них не виходило. Проте, хлопець чесно намагався зберегти сім’ю.

– Розведешся – сина не побачиш! – кричала Катя.

Близько року тому стало зовсім нестерпно і Микита все-таки вирішив розлучатися. Розлучалися важко і некрасиво, не дивлячись на те, що ділити було нічого. Вони сварилися, скандалили, з’ясовували стосунки вже і після того, як отримали на руки документи про розірвання шлюбу.

Одного разу, коли Микита вже після розлучення прийшов до сина, вони з Катею посварилися особливо сильно.

– Що сталося, я точно не знаю, – розповідає Валентина Петрівна. – Що там Катя йому наговорила… Але на наступний день син подав позов до суду на оспорювання батьківства. Ні, він ніколи не сумнівався раніше. Сина обожнював! Не знаю, яка муха його вкусила… Може, просто від образи якийсь, щоб Катю зачепити…

…Не знаю. Загалом, було засідання суду, Катя прийшла і сказала, що позов визнає, і робити ДНК експертизу відмовилася. Просто не з’явилася і ніхто зобов’язати її не може. Рішення суду буде швидше за все позбавити Микиту батьківства. Але це не найстрашніше… Як ось тепер дізнатися правду – наш дитина чи ні? Тепер ось гризуть сумніви…

– Ну, може, з Катею поговорити по-людськи? – радять Валентині Петрівні подруги.

– Вона трубку не бере, не хоче зі мною розмовляти, всі наші телефони занесла в чорні списки. Я до свахи додзвонилася, до Катиной матері. Теж розмови не вийшло. Облила мене помиями – мовляв, я нічого не знаю, а якби знала, вам не сказала ні за що! Відчепіться вже від нас, каже, пропадіть пропадом разом з вашим сином, нічого нам від вас не треба!

Кінців тепер годі й шукати. Ось як дізнатися правду, а? Якщо це наша дитина, я хочу брати участь у вихованні, бути поруч… Ну, а якщо не наш, теж хочеться знати напевно. Щоб перехворіти і забути про все…

– Ой, та ладно тобі, теж проблему знайшла! – умовляє Валентину Петрівну її хороша подруга. – Сказали тобі – не ваш, ну і виходи з цього!

– Ну як же не наш! – засмучено зітхає Валентина Петрівна. – У нього ніс такий же, як у Микити, форма нігтів, колір очей… Родимка на плечі, як у мого батька майже! Чхає він так само, як я, голосно, Катю це завжди дратувало… Не може бути, щоб не наш!

– Забудь, – вмовляє подруга. – Я ось, чесно, не розумію, чого ти ниєш. Нехай виховують самі. Синові твоєму всього тридцять, він тобі ще знаєш скільки онуків народить? Одружується зараз на хорошій жінці, врахує всі помилки молодості і все буде. Та й ти теж висновки роби з подій. Нічого було зі шкіри геть лізти, допомагати. Ти хто? Свекруха, а не рідна мама! Ось і веди себе відповідно. Приїхала раз на рік, онукові зробила подарунок, сфотографувалася на пам’ять і до побачення…

Джерело