В своєму житті я зробила дуже багато помилок, роки минули, я зараз дуже хочу все виправити, жити щасливо, але не знаю, як мені це зробити.

Мій лист – надія почути мудру пораду, яка змінить моє життя на краще. Можливо ви сваритимете мене, я розумію, що ви будете праві, сама все розумію, і все ж – прошу поставитися об’єктивно до моєї історії, і дати слушну пораду. Всі від мене вже давно відвернулися, можливо, незнайомі люди допоможуть мені порадою.

Я була молодою. Батьки на мене не звертали особливої ​​уваги, у них були свої справи і постійні походи з друзями. У них свої справи були – то сходилися, то розходилися, а потім у мене з’явився маленький братик, коли мені було вже 13 років, але батько покинув сім’ю буквально через рік.

Мама зайнялася вихованням брата, а я була сама по собі. А в 18 років, вже покинула дім.

Я поїхала до бабусі – майже в село, ну точніше – в селище. Ми з нею жили в квартирі старого двоповерхового будинку. Бабуся добра, стала мене забезпечувати сама: я не працювала, а вона мене годувала. Вона працювала, ходила в зміну, а я, щоб не нудьгувати, стала приводити друзів у її дім. Бабуся не лаяла, просто просила прибирати за собою, щоб вона приходила в чисту квартиру.

А потім я вийшла заміж за Івана.

Йому було 28 років, мені 19. Гарний, розумний, сильний, добрий, а я ось така – не дуже хороша дівчина. У селищі все його відмовляли від зустрічей зі мною, але він не звертав уваги і через пів року ми з ним розписалися. Щоб селище не смакувало наше весілля, вирішили зіграти його в районному місті в ресторані: я, чоловік, його мама та брат, моя бабуся і пара свідків. Усе.

Я ще дуже незадоволеною була тоді, що у мене не таке весілля – не шикарне на все село, а все скромно. Ну й добре, відгуляли, стали жити у чоловіка в окремій квартирі. Я тоді дізналася, що чекаю дитину і народила відразу двійню – двох хлопчиків. Щастя Івана не було меж.

Спочатку мені допомагала бабуся, але її не стало згодом, квартиру вона мені залишила. Коли синам було 3 роки, ми відправили їх в садочок, а я пішла працювати в маленький магазин, куди часто заходили чоловіки.

Там я й зустріла Миколу. Мені подобалося те, що він такий, як я в молодості: ніяких обов’язків у нього не було, вільний та незалежний. Дозрів план піти з ним. Я продала квартиру і поклала гроші на свій рахунок – в принципі, чоловік про це знав, але був не в курсі моїх планів.

А в один з прекрасних днів, я залишила Іванові велику записку – що й до чого, сіли з Миколою в поїзд і поїхали за сотні кілометрів. Чоловік мені дзвонив, я сумувала, але сказала, щоб він добре ростив дітей і подавав на розлучення, тому що я не повернуся.

У мого Миколи був гуртожиток, ми жили там, ось там і закінчилися всі мої гроші за рік. А потім я йому набридла, і він мене залишив. Я обережно зателефонувала чоловікові, щоб дізнатися, як у них справи. Він холодно відповів, щоб я поставила печатку в паспорті про розлучення і більше їх не турбувала з синами – вони мене забули.

Після того я жила дуже недобре. Так минуло вже сім років.

Зараз я живу погано. Чоловіка у мене немає, знімаю квартиру наполовину з колегою-одинакою, і дуже хочу повернутися до чоловіка з хлопчиками, моїми синочками. Я дзвонила не так давно свекрусі, думала вона мені щось порадить, допоможе, вона сухо сказала, що у них все нормально і просила не дзвонити більше ніколи.

Пробувала зв’язатися з мамою – майже що те ж саме, я їй байдужа. У соціальних мережах я не знаходжу чоловіка, бачу тільки його друзів, але вони не хочуть спілкуватися зі мною. Ось такі у мене непрості справи. Що ж мені робити, щоб налагодити своє життя?

Джерело