У мене все, як не у людей… Мій раніше добрий і відданий чоловік не підтримав мене в складній ситуації і кинув з трьома дітьми на руках. Бог йому суддя…

Ми зі Степаном були одружені вже дванадцять років до того моменту. У нас в родині все було добре, ми навіть сварилися дуже рідко. Нашій донечці, Насті, було одинадцять. Вона росла спокійною і слухняною дівчинкою.

А ось у моєї молодшої сестри сімейне життя склалося не так гладко. Катя вийшла заміж за вдівця, який виховував один двох дітей: хлопчика і дівчинку. Сестра взяла дітей, ставилася до них, як до рідних.

Але, через якусь дурницю, її чоловіка не стало через три роки шлюбу. Більше родичів у дітей чоловіка не було, тому Катя оформила опіку на себе і стала ростити нерідних сина і дочку.

Люди навколо не розуміли сестру, вважали, що даремно вона відмовилася від особистого життя на користь чужих дітей. Я ж, навпаки, завжди Катю підтримувала і допомагала по можливості.

Сестра захворіла, коли її прийомним дітям було сім і дев’ять років. Вона довго лежала в лікарні, переносячи одну операцію за одною. Дітей ми з чоловіком забрали до себе на час.

Степан був не дуже задоволений цим, але терпів, сподіваючись, що Катя скоро видужає і наше життя повернеться в нормальне русло. Але цього не сталося. Але моєї сестри не стало.

Гіркота такої втрати затьмарили слова Степана, сказані ненароком:

– Коли вже ти її дітей в дитбудинок відправиш?

Я як то навіть і не замислювалася ще над долею цих дітей, а чоловік уже все вирішив, причому ось так от грубо і відразу. Довелося мені взяти себе в руки і розібратися зі своїми почуттями та емоціями.

– Степане, я не хочу віддавати їх в дитбудинок… як вони там будуть… пропадуть адже… Давай опіку оформимо?

Степан категорично відмовився йти мені на зустріч. Мало того, він різко заявив:

– Візьмеш чужих дітей, подам на розлучення!

Переді мною стояв важкий вибір: зруйнувати своє особисте життя або допомогти двом одиноким дітям. Я, як і моя сестра коли то, вибрала друге.

Я була впевнена, що Степан не припинить спілкування з власною дочкою після розлучення і це було головним на той момент. А я… а що я, пожила вже заміжньою, вистачить, краще вже добру справу зробити, ніж жити з думкою про те, як там ці дітки в дитбудинку мучаться…

Я повідомила про своє рішення чоловікові. Він зібрав речі і пішов. Незабаром я отримала повістку на розлучення. До розлучення я встигла оформити опіку. Тепер я була багатодітною матір’ю. Ні скільки не шкодую, що зробила такий вибір. А Степана вважаю, в якійсь мірі зрадником, раз не підтримав мене в такій складній ситуації.

Через три роки після розлучення я зустріла Ігоря. Він був трохи старший за мене. Свої діти у нього були вже дорослі, жили самостійно, моїх він прийняв без проблем.

Так що, діти – це зовсім не обов’язково «хрест» на особистому житті, якщо чоловік любить жінку, то він полюбить і її дітей і не важливо, рідні вони чи чужі, вся справа в людині…

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Джерело