Минулого тижня в моєму кабінеті сиділа 14-річна дівчинка і поважно розмірковувала про те, що нікого любити сама не збирається. Головним аргументом служили слова її мами, яка попередила доньку про те, що тільки один у стосунках любить. І він – лох. Треба бути тим, хто дозволяє любити себе. Це вигідно та зручно.

Дівчинка говорила так впевнено і переконано, що я відчувала себе молодшою ​​за неї… Мені не хотілося кидатися в суперечку, і щось доводити. Я сиділа, слухала і згадувала минулу осінь.

Минулої осені, дуже глибокої, на порозі грудня, я опинилася в заміському санаторії. Народу майже не було, і мене це тішило: професія давно привчила вважати головним відпочинком тишу та самотність.

Зрідка я зустрічала в коридорі самотню літню даму, весь характер якої був у неї на обличчі: капризно підібгані вузькі губи, хижі очі, що підозріло дивляться, емоції у вигляді химерних гримас … На щастя, вона зі мною не розмовляла.

Одного ранку я влаштувалася на веранді з книгою та термосом кави. Погода радувала сонцем і трохи холодним прозорим повітрям.

Але однією побути не вдалося: у сусіднє крісло важко опустилася моя манірна сусідка. Вона не привіталася. Укуталася багатою шаллю і стала пильно дивитися на молодого чоловіка, який лагодив старий автомобіль під навісом біля їдальні. Робив він це дуже красиво: без метушні, вигостреними рухами накачаних роботою, а не штангою рук.

---

— Як він схожий на Гришу, — почула я раптом глухий голос жінки, — дуже схожий… І як же я його любила! Знаєте, буває так, що зустрічаєш чоловіка і розумієш, що хочеш з ним все: жити, спати, народжувати, прати йому сорочки, готувати і дивитися, як він їсть… Ось із Гришком я всього цього й хотіла. Він теж був слюсарем, і я теж дивилася на нього і мріяла про те, щоб він згріб мене в оберемок своїми руками з соляркою, що в’їлася, і нікуди не відпускав… Ми обидва були з дуже бідних сімей: нас у батьків п’ятеро, і Гриша — сьомий. Перші повоєнні роки були, дуже важкі… Мама й чути про Гришу не хотіла, куди злидні плодити? Самі один на одному в комунальній квартирі.

А тут Сашко з’явився, інспектором від райкому партії його направили до нас у селище. Велика посада! Окрему квартиру і персональну машину йому одразу виділили… Ось чим я йому сподобалася, не знаю… Була я схожа на худого собаку: ребра стирчали, одежі були всі сто разів перешиті з чужого плеча… Але ось побачив і одразу одружитися задумав. Мені він не тільки не подобався, а й навіть приємний не був. Зате мама мені думати не дала: веліла йти, поки не передумав! Таке щастя раз у житті випадає, та й легше це – коли тебе люблять, а не ти стараєшся…

Вийшла я за Сашка. Все він для мене зробив: у місто перевіз, з роботи зняв, задаровував усім… Двоє дітлахів я народила. Але що більше він мені давав, то більше я його відштовхувала. Не могла я перебороти себе. Ось цікаво: ті, хто кажуть, що легко жити, коли тебе люблять, а ти – ні, знають, як це – коли до тебе торкаються немілі серцю руки… Коли від тебе чекають відповіді, а в тебе все противиться… Коли нічого не можеш дати у відповідь?

Я перестала бути собою. З безтурботної реготухи перетворилася на істеричку. Усім стала незадоволена.

Зривалася з приводу без. Нерви мотала і Сашку, і собі, і дітям.

Якось на вокзалі я побачила Гриця. Він уже стояв на підніжці поїзда… Високий, змужнілий, чепурний… Я перестала володіти собою, закричала, кинулася до нього, вчепилася в черевик… Скажи він мені хоч слово, все кинула б і поїхала з ним! Але він промовчав. Взагалі ні звуку не видав, тільки подивився з такою зневагою, що в мене перехопило подих. А потім смикнув ногою, скидаючи мої руки… Потяг рушив, я ще бігла за ним. Потім схаменулась, і побачила, як Сашко стоїть з дітьми біля валіз… І всі вони дивляться на мене… Що було в їхніх очах — не передати, та й не треба…

Сашко після цього замкнувся, все книжки читав, як ви… Що ви в них знаходите? В архіві якомусь просиджував цілодобово, там і помер однією хвилиною від інсульту в 47 років… Потім його папери розбирала, і знайшла листа, який він мені написав і там були рядки: «Якби ти, Ніно, знайшла в собі сили відмовити мені тоді, я засмутився б, але жив далі. Але ти погодилася, і я більше не жив. Тільки заслуговував на те, що в коханні дається просто так … ».

Після смерті Саші життя моє розсипалося. Все, виявляється, на ньому трималося… Діти роз’їхалися, майже перестали спілкуватися зі мною. І якщо чесно, я не страждала… Не кожна жінка зізнається, що не змогла й дітей полюбити, якщо вони були народжені від нелюбого…

Я зізнаюся. Мені втрачати нічого. Я своє життя сама вирішила.

Знаєте що я вам скажу… Пробачте вже за несподівану сповідь… Я скажу, що всі ми думаємо про те, ніби немає нічого дорожчого за солодкий шматок, зайві гроші і купи мотлоху у вигляді будинків, ганчірок та машин… Через це і продаємо себе… А от я все життя солодко їла, грошей не потребувала і мотлоху цього у мене на три життя вистачить … А щастя так і не дізналася … Не змогла його купити …

І здохну в діамантах, але нещасна….

---

Коли я прийшла до тями від спогадів, дівчинка в моєму кріслі все ще цинічно самостверджувалася чужими істинами. Якби я почала їх спростовувати, то це знову були б чужі істини. А до своїх кожен із нас приходить сам…

Прийде і вона…

Автор: Ліля Град

Джерело