Ми з чоловіком познайомилися, коли мені було 23 роки, він старший на 10 років. Чоловік мені здався дорослою, успішною, незалежною і сильною людиною.

Але ще до весілля були перші дзвіночки, які я списала на передвесільні хвилювання. А виявилося, що дарма.

Чоловік тоді проявляв агресію, мене обізвав тупою, тільки тому, що я не хочу, щоб його брат іноді після роботи ночував у нас. Для мене це неприйнятно було, не хочу я жити втрьох із чужим чоловіком тільки тому, що він працює дотемна і йому їхати довше на 20 хвилин від нас.

Після весілля була ще одна сварка. Потрібно було нам їхати до моїх батьків у гості на дачу після роботи, ми заздалегідь все обговорили дорога 2 години.

І тут його брат терміново просить мого чоловіка перевезти речі дівчини з одного кінця міста на інший. Ми поміняли за день плани, і він поїхав, я приїхала і чекала на нього біля метро.

Це місце досить складне, там 3 або 4 перехрестя, які між собою схожі. У темряві я прийшла не на ту зупинку, він шукав мене, а я не могла його знайти.

Коли він мене знайшов, я за це отримала шквал образ на свою адресу. Я йому відповіла, що взагалі-то у нас були плани, і він їх сам поміняв заради брата та його дівчини, тому я в чужому місці загубилася і лишилася винною.

Потім уже через кілька місяців перед їхнім весіллям він мені сказав, що мої бажання почекають, і спочатку купить квартиру братові, бо це важливіше. Цього дня я перестала на підсвідомості довіряти йому.

Чому мій чоловік купив квартиру сам і виплачував ще до шлюбу, економив і утискався у всьому, а його брат жив інакше? Він подивився світ, багато подорожував, жив на втіху, дружину привів жити туди, де жив сам — до двоюрідних родичів дружини.

Обіцяв, що так буде до весілля, але вже 5 років люди живуть і тепер разом усюди подорожують, життя у них на втіху.

Я народила дитину, не знаю, як так вийшло, що я все ж таки, незважаючи на ті випадки, на це пішла, напевно, тому що була дуже сильно закохана, а вона плакала, обіцяла, що так не буде. І тепер мій чоловік піднявся, став заробляти дуже добре, а я так і не змогла довіряти.

Не знаю, як мені жити, живу з цими думками, з думкою, що він обдурить мене і все. Що може в цей момент він щось робить для нього.

Свекруха теж мене не прийняла, хоча я нічого їй не зробила, але, зважаючи на все, не хотіла вона, щоб син жив своїм життям, вкладав у свою сім’ю.

Я більше не можу, почуваюся відданою, непотрібною та зайвою йому. Хоча він зараз каже, що все зрозумів і просить не йти від нього. Але я відчуваю, що ще кілька таких кроків і це зроблю.

Іти чи не йти від чоловіка? Таким питанням ставлюся цілий рік.