Мої батьки прожили в шлюбі 15 років. Я була єдиною дитиною у сім’ї. Сказати, що у нашому домі постійно панували мир та спокій не можу. Батьки часто не могли знайти спільної мови та сварилися. При чому причини для суперечки інколи були просто смішними. Тому, коли одного дня тато заявив, що хоче розлучатися, для мене це не було несподіванкою. Чесно зізнатися, я зітхнула з полегшенням.

Оскільки будинок юридично належав батьку, піти довелося нам з мамою. Я ще навчалася, вона працювала у магазині. Орендувати власне житло було дуже дорого, тому з міста ми переїхали у село. Там мама влаштувалася у магазин та домовилася про будинок у якоїсь старенької бабці. Наш новий сусід дядько Микола часто заходив у гості. Робив усякі чоловічі справи, розважав матір, щоб вона не сумувала. Чоловік він був приємний та розсудливий.

З часом між ним та мамою зав’язалися стосунки. Я не була проти, адже мама теж жінка і заслуговує на щастя. Через декілька місяців мама поділилася зі мною радісною новиною – вона вагітна. Я була шокована. На той момент неньці уже було 44 роки, а дядьку Миколі – 51. Не те щоб я їх засуджувала, але дитина у такому пізньому віці – це велика відповідальність. Крім того, офіційно вони не закріплювали свої стосунки. Раптом чоловік її покине з малою дитиною на руках. З чого ми житимемо?

Я вирішила відверто поговорити з мамою про свої хвилювання. Пояснила, що турбуюся про її стан здоров’я та добробут. Запитала чи бачить вона своє майбутнє з Миколою та що буде, якщо вони все ж таки розійдуться. Мама перекрутила розмову з ніг на голову. Звинуватила мене в егоїзмі, кричала, що я просто не хочу мати сестри чи брата, бо звикла бути одною в родині. Вона так на мене розізлилася, що наступного ж дня відправила жити до батька.

Я не розумію у чому провинилася, адже нічим не хотіла її образити. Ось уже два роки, як мама відмовляється зі мною спілкуватися. Мені дуже образливо та прикро, адже я її дитина й вона мусить піклуватися і про мене.

Джерело