30 років тому я вийшла заміж. Наречений дуже старався, щоб я відповіла йому згодою. Справа була взимку, і мій майбутній чоловік попросив мене надіти лише туфельки та шубку. Я не розуміла, чому не вдягнути чоботи? Коли я вийшла з парадної, переді мною стояла Волга (як на весілля замовляють), а від дверей до машини червона килимова доріжка. У нашій сім’ї не прийнято показувати почуття та емоції, а тут таке диво.

Я не можу навіть сказати, чи любила я тоді чоловіка? Але міркувати я не стала і в 22 роки вискочила заміж. Справді вискочила через пів року знайомства. Мої батьки не висловлювали жодних емоцій, думок, не давали порад, не розмовляли з майбутнім чоловіком, не влаштовували йому перевірок. Захотіла заміж – іди.

Дуже скоро я зрозуміла, що поспішила. Виявилося, що мій чоловік любить заглядати у чарку. Причому завжди із перебором.По молодості я сподівалася, що перевиховаю чоловіка. Розмовляли, домовлялися, він тримався, потім знову все спочатку. Я не знала, що робити, розлучатися? Але мої батьки якось кисло відреагували на мої розповіді, не дуже хотіли приймати мене назад. У моїй кімнаті жила сестра-школярка і всі були задоволені тим, що я живу в іншому місці.

І я вирішила зачекати. Чоловік намагався якось обмежити себе, але то застілля на роботі, то друзі тощо. При цьому чоловік дуже добре заробляв і ставився до мене (якщо не рахувати цієї проблеми) дуже добре. Він ніколи не забороняв мені спілкуватися з подругами, не шкодував грошей на все що завгодно, прощав мені все – лінощі, відсутність сніданку, вечері, немитий посуд, неприбрану квартиру, будь-які бажання, щойно висловлені, виконувалися. Я розуміла, що ніхто до мене так ставитись не буде. Але ось ця його недобра звичка мені дуже не подобалася.

Зрештою, я все-таки наважилася розлучитися, але виявилося, що я чекаю дитину. Я знову вирішила зачекати. Чоловік був щасливим. На якийсь час вів тверезий спосіб життя, але коли синові було 2 роки, чоловіка знову почало накривати цією хвилею. Одного разу він влаштував мені веселий вечір, який я ніколи не забуду.

Я зібралася і серед ночі поїхала до мами. Потім оголосила про розлучення. Але чоловік буквально кинувся переді мною на коліна і клявся, що зміниться.

Розлучення ми відклали, але жити я залишилася у мами. Чоловік приїжджав, грався із сином, гуляв, але їхав до себе. Через пів року він запросив нас із сином повернутися до нього, і ми поїхали на розвідку. За ці пів року чоловік повністю зробив ремонт, обставив новими меблями, було видно, що він і справді нас чекає.

Я повернулася, але тільки через три роки я змогла якось знову довіряти йому. І ми вирішили народити другу дитину.

І ось коли молодшому було 4 роки, все повторилося з новою силою. Я чекала дуже довго, ми навіть купили однокімнатну квартиру в передмісті, але мій терпець урвався, і я вже хотіла завести розмову про розлучення (старший вже навчався в університеті), як чоловік дивлячись прямо в очі сказав: «Будь ласка, не залишай мене. Я живу тому, що ти поряд».

Але тут виступили діти. Старший син уже був дорослим, він перестав спілкуватися з батьком від слова зовсім, незважаючи на те, що мешкав з нами під одним дахом. Пізніше до нього приєднався молодший. Дітям було соромно за батька і за мене, що я стільки років з ним живу.

Коли я почала їх соромити, нагадала що вони живуть за рахунок батька, то мені вони теж висловили, що якби я розлучилася, то вони були б дуже раді.

Після цих слів спілкування з обома синами чоловік припинив зовсім. Старший вирішив одружитися через деякий час і адже совість йому дозволила попросити у мене, за спиною батька, грошей на весілля. Я, звичайно, відмовила. Запрошення на весілля виглядало так: «Якщо хочете – приходьте». Ми, звичайно, не пішли.

Молодший м’якший, кілька років я витратила, щоб хоч якось налагодити спілкування з батьком, але вони спілкуються обмежено. Без брата йому ще можна щось пояснити, але як він з’їздить до старшого, стає сам не свій.

Хотіла якось помиритись зі старшим сином, але чоловік забороняє навіть думати в цей бік, каже, що таких не треба впускати у своє життя, навіть якщо це твій син. А старший син якось сказав, що я їх зрадила, обрала чоловіка, а не дітей, і яка я мати, якщо обрала чоловіка?

Почуваюся дуже неспокійно, спати не можу. На Різдво всюди родинами збираються, а ми самі з чоловіком, ніби дітей у нас немає. До речі, чоловік уже кілька років до чарки не доторкається, він ходить у церкву, поститься, старається, я як можу його підтримую.

Але я б дуже хотіла примирити дітей з батьком, об’єднати нашу сім’ю, але чи це можливо?

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Джерело