Нещодавно я їхала додому попуткою. Дорога була довга і нудна. Розговорилися з водієм. Як зазвичай буває в таких ситуаціях, говорили про все. Про себе, про сім’ю, про стосунки, про особисте життя. Я поділилася з ним частиною свого життя, а він розповів мені історію створення своєї сім’ї.

Був я тоді ще зовсім молодий. Навчався на третьому курсі технікуму. Потім, після акредитації, він став інститутом, і у мене вийшов інститутський диплом. Коротше, пощастило. Так ось. Познайомився я там з дівчиною. Міська, красива. А я звичайний сільський хлопець, простий як палиця. Ні кола, ні двора, що з мене взяти? Але я чомусь її зачепив.

Почали зустрічатися, іноді навіть разом жити. А коли технікум закінчив, то в армію пішов. Але вона, Оленка, молодець, дочекалася. Листи писала, навіть приїжджала до мене кілька разів…

Коли повернувся додому, то влаштувався на роботу. Хлопці з технікуму допомогли. Почав гроші на весілля збирати. Планував через пів року одружитися.

Якось я у вихідний вирішив прогулятися. Олена пішла на роботу. Іду проспектом і бачу через скло однієї кав’ярні моя дівчина з якимось мужиком сидить. Розлютився, звичайно, але потім зібрався, заспокоївся і вирішив простежити. Може, просто знайомий або колега з роботи.

 Пішов за ними, вони в під’їзд, потім в квартиру зайшли. Я почекав трохи і в двері подзвонив. Відчиняє цей мужик в одних трусах. Я йому відразу з порога в морду зарядив. Він впав. Вона до нього – кричить, верещить…

Глянув я на це все плюнув і додому пішов. Так цей мужичок дружкам подзвонив. Вони приїхали і добре мені стусанів надавали. А потім ще заяву в поліцію віднесли, що це, мовляв, я на нього перший напав.

Загалом, вирішили мене посадити, далеко і надовго. Але тут втрутилася Оленка. Ревіла, вмовляла його, може, і правда любила мене. У підсумку дали мені пів року виправних робіт і відправили в село за пропискою.

За деякий час я знову  повернувся в місто. Кімнату на кілька місяців зняв і почав роботу шукати. Мені дуже сильно тоді пощастило – влаштувався за фахом, геофізиком працювати. І зарплата хороша була.

Отож, я переїхав в окрему квартиру, а там на першому поверсі магазин продуктовий був. І дівчина молоденька, мила така, працювала продавцем. Я до неї за продуктами частенько забігав.

Якось заходжу, а вона вся в сльозах. Я питаю, що, мовляв, сталося, чого плачеш, хто тебе образив. Вона і розповіла, що господар зарплату знову затримав, а їй за квартиру нічим платити. Я її підбадьорив як зміг, заспокоїв.

Виходжу з магазину і думаю, хай у мене живе, місця всім вистачить. Ну і повернувся, сказав їй про це. Вона на мене очима своїми величезними дивиться і віями кліпає. Але погодилася, мабуть, теж сподобався я…

Через рік у нас дитина народилася. Я відразу пропозицію зробив, як тільки дізнався, що вона вагітна. Весілля грати не стали.

На гроші, які я прискладав, вирішили машину купити. Зараз я працюю, а дружина вдома сидить, займається  дитиною. Мені так спокійніше, та й зручно жити. Все прибрано, їжа на столі, дитина доглянута. Наївся холостяцького життя, більше не хочу.

Любов? Та ні. Не любив я після тієї першої нікого. Швидше за повагу. За дітей, за турботу, що терпить і підтримує мене. Адже якби не вона, де б я зараз був? Бог його знає.

А Оленка, між іншим, приходила потім. Її мужик той з дитиною прогнав. Прощення просила. А я подивився на неї, послухав, і зрозумів, що відлягло. Не маю до неї ніяких почуттів. Ні любові, ні жалості, ні відрази. Тільки байдужість, порожнеча і більше нічого …

Так, історії випадкових попутників завжди цікаві і захопливі. Багато з них змушують задуматися про особисте життя. Може, тому, що вони випадкові, і ви більше ніколи не побачите їх оповідачів, а може, тому, що вони щирі і в них вкладаються шматочки людської душі.

Джерело