Я росла єдиною дитиною в сім’ї. Більше дітей не було, бо батько не хотів. Мама з татом хоч і жили разом, але сім’ї, як такої, не було. Кожен жив своїм власним життям, наче чужі люди. Я не пам’ятаю, щоб ми разом кудись їхали чи йшли в гості. Тепер, коли я виросла, і вже 10 років, як не стало батька, я запитала маму, навіщо вона терпіла таке життя.

«Що люди скажуть?» – відповіла мене мама. Я була ошелешена. Виявляється, думка людей для неї була важливішою, ніж її власне життя. Все своє життя вона прожила з чоловіком, який не любив її, але про людське око у неї був чоловік і родина. Ще в юності я вирішила для себе, що жити так, як мама, я не хочу.

У 19 років я познайомилася з хлопцем, ми почали зустрічатися, я закохалася, мені здавалося, що і він мене любить, але з часом зрозуміла, що помилялася і в результаті я стала на ті ж граблі, що і моя мама. Майже через рік після нашого знайомства він зробив мені пропозицію, я погодилася, йому було 23 роки, мені 20.

Я абсолютно не була готова до заміжжя, не вміла добре готувати, погано розбиралася в побутових питаннях, а чоловік одразу почав пред’являти високі вимоги, ні в чому не допомагав мені, постановив, щоб я віддавала йому свою зарплату, між нами все частіше виникали різного роду непорозуміння. Характер у нього був «залізний», вирішував все він, а я повинна була підкорятися і виконувати всі його рішення, не висловлюючи при цьому власної думки.

Він ніколи не радився зі мною, не питав моєї думки. Відносини складалися не кращим чином, він був холодним, ми ніколи не говорили по душам. Чоловік був дуже жадібний, нічого не дозволяв мені купувати, на всі прохання відповідав – «обійдешся», а на себе витрачав скільки хотів. Так і продовжувала жити в бідності. Скільки я всього натерпілася! А навіщо?

Пробувала радитися з мамою, а у неї одна відповідь – «Вийшла заміж, живи, що люди скажуть?» Я народила тільки одну доньку, другої дитини чоловік не дозволив заводити, він і з донькою мало займався. Так і жили – поруч, але не разом. Як потім з’ясувалося, він і не любив мене, побачив, що гарна дівчина, з поступливим характером, а вдома відносини з суворою матір’ю не складалися, ось і вирішив одружитися, піти з дому, на перших порах жити у доброї тещі.

Думав «стерпиться-злюбиться», але мабуть не виходило, і він все невдоволення вихлюпував на мене. Вийшло так, що я один в один повторила долю своєї матері.

Так ми прожили 21 рік, наша донька виросла і поїхала від нас вчитися в інше місто. А нещодавно я дізналася, що чоловік завів роман з колегою по роботі, вона була заміжня, мала 2 дітей, молодша за мого чоловіка на тринадцять років.

Про їх роман я дізналася випадково – зустріла на вулиці співробітницю мого чоловіка, яка мені все і виклала, бо була впевнена, що я вже про це знаю. Я була ошелешена. Коли чоловік прийшов з роботи, я запитала, чи це правда і отримала ствердну відповідь. Чоловік мені повідомив, що їхнім стосункам уже п’ять років.

Як я могла цього не помічати? Після цього наші стосунки з чоловіком зовсім розладналися, ми продовжували жити в одній квартирі, але, як чужі люди. Свої стосунки на стороні чоловік припиняти не збирається, але і йти від мене теж не хоче.

Що мені робити? Мені 41 рік і я не хочу прожити життя так, як моя мама. У мене є донька, яка теж може за моїм прикладом неправильно будувати своє життя. Чоловік каже, що так живе безліч сімей. Але я так не хочу. Де знайти в собі сили, щоб наважитися на розлучення?

Фото ілюстративне – shkolazhizni.