Того дня Оля майже не відходила від комп’ютера, працювала, відлучилась лише на пів годинки, щоб розігріти чоловікові суп, який ще зранку приготувала. І так вона довго й багато сиділа за роботою, що й не помічала, як чоловік ходить наліво до її сусідки. А коли дізналась правду, то не знала, як бути далі. Жила вона у селі, а там доброго чоловіка знайти важк0. Але хіба вона могла просто так закрити очі на підлу зраду?

Оля товаришувала зі своєю сусідкою Оксаною, близькими їх не назвеш, але радо могли щось обговорити чи порадити одна одній, коли у когось якісь проблеми.

– Олю, цього року у мене такий врожай яблук! Дай Боже, кожного такий! А це ж твої улюблені! Прийди, назбирай собі, будеш мати чим цілу зиму хрумкотіти, я ж сама скільки не з’їм! – говорила Оксана, мило посміхаючись.

– Ой, люблю! Зайду! – промовила Оля, а тоді задумано додала. – Це ж вчора мій Іван також приніс ціле відро, як у молодості. Теж мені постійно їх носив, знав, як сильно люблю!

– Ого! – здивувалась сусідка.

– Он стоїть! – показала Оля га відро біля дверей. – Мабуть, десь по дорозі додому на дерево натрапив, а може й купив і не питала!

– Та найшов, зараз по всіх усюдах розкидані! То мені тебе коли чекати?

– Ну, завтра в обід давай зайду, бо сьогодні ніколи.

– То я тобі сама зранечку назбираю, все одно опадають і залишу біля літньої кухні, а потім же маю у місто бігти у справах. Ти тільки за них не забудь! Домовилися? – говорила так Оксана, ніби намагалась загіпнозувати Ольгу не забути про її яблука.

– Ну, дякую тобі! Ти вибач мені, що я так не по-сусідськи й на чай тебе навіть не запросила! Маю сьогодні статтю доробити про злодія кишенькового і скинути редактору.

– Ех, ці журналісти, шановані люди, вічно їм писати треба.

– І треба, що ж зробиш!

– Ох, згадала, я твоїй малій Орисі її улюблених «Корівок» взяла. На! Передай кілька цукерок від сусідки!

– І, правда, її улюблені, ех, мушу бігти, Оксано, бувай, дякую тобі! – крикнула Оля й побігла швиденько розігрівати чоловікові вечерю, щоб швидше сісти за роботу.

Наступного дня Оля працювала ледь не до заходу сонця, лише на підвечірок пригадала про ті яблука. Вирішила, що кілька годин нічого не змінять і швиденько побігла до літньої кухні сусідки.

Оля схопила відро з яблуками й вже хотіла йти додому, як почула голос сусідки.

“О, от і її застану, мабуть, вже з міста повернулась, то хоч загляну на мить і подякую їй!” – подумала Оля й швиденько постукала у двері, а за мить зайшла. Хотіла кликнути господиню, але помітила на порозі знайоме взуття.

Ноги самі понесли її далі, а коли побачила, то й ворухнутися більше не могла. Відро з яблуками впало додолу, і її очі рушили за яблуками, такими ж, які її останніми днями приносив Іван.

– Що відбувається? – лише змогла з себе видушити Оксана.

– Олю, постій, я все поясню, ми з Оксаною лише пили чай. Я по грушки зайшов, ти ж їх любиш… – говорив Іван, поспішно одягаючи футболку.

– Звісно, все через грушки, – промовила Оля й повернулась геть до рідного дому.

І як він міг так, перед її носом? Вони ж любили один одного… Коли дізналась правду, то не знала, як бути далі. Жила вона у селі, а там доброго чоловіка знайти важко. Але хіба вона могла просто так закрити очі на підлу зраду?

Джерело