Бути вчителем іноді дуже корисно і цікаво.

Перш за все тому, що ти й сам вчишся.

Мені було 14 років, коли я вирішила, що хочу бути вчителькою.

Тож зараз мені 21, я почала працювати у школі свого села.

І до того ж думала, що все знаю, не хочу й чути малих дітей, бо закінчила університет з червоним дипломом.

Та учні, насправді, навчили мене.

У моєму 6-Б класі закінчилась виховна година. Я ще збирала речі, дехто вже й пішов додому. Залишились в класі 3 хлопців.

Я тихенько спостерігала. Один з них – відмінник, дуже чемний хлопчик Микола. Він завжди виконував домашні завдання і був готовим відповісти на усі питання.

Інший – бешкетник Євген, що постійно знаходив пригоди на свою голову і його тихенький друг, що лише підтакує – Олекса.

Підійшов Євген з другом, хотіли перехитрити Миколу і показати йому, що не на всі питання у цьому житті може бути відповідь.

Євген стиснув у руці шматок крейди і спитав ціла там паличка чи ні, в залежності від відповіді Миколки хлопець зробив би навпаки: або стиснув би долоню і переламав крейду, або ж відкрив би, щоб заперечити однокласнику. Я й сама причаїлась спостерігаючи, бо думала, що тут можна відповісти.

Євген уже хитро усміхався, сподіваючись, що всіх обдурив.

Та мудрість Миколи шокувала усіх.

Він сказав: «Усе в твоїх руках…»

Джерело