Колись у мене була щаслива родина: мама, тато і маленька сестричка. Я почував себе щасливим, правда щастя моє було дуже коротке. Після народження Емілії у мами знайшли важку хворобу. Ми довго боролися за її життя, але хвороба перемогла. Коли її не стало, батько геть зневірився та опустив руки. Він не дивився за своєю дочкою та чомусь вважав, що саме вона винна у тому, що сталося.

Врешті тато вирішив, що нам буде краще без неї, тому відмовився від Емілії та відвіз її у дитячий будинок. Як не намагався я вмовити його не робити цього, пояснював, що вона наша рідна і мама б точно не схвалила його рішення – він був невблаганним. Одного разу, повернувшись зі школи, й застав порожній будинок. На моє запитання, де сестра, батько наказав мені забути про неї.

Та я не забувався, мало того, тієї миті я пообіцяв собі, чого б це мені не вартувало, знайти її та повернути додому, до себе.

***

У мене не було родини. Усе, що я знала про своїх рідних – вони відмовилися від мене після мого народження. Директриса якось зізналася, що моя рідна мама померла і це вона дала мені таке рідкісне ім’я Емілія. Ця розповідь здавалася мені вигадкою, адже все, що я пам’ятала зі свого життя – це дитячий будинок.

У мене тут було багато друзів. Вчителі та вихователі хвалили мене, адже я була слухняною та старанною. Ніхто нас не ображав, але щасливою я себе точно не почувала. Як будь-якій живій дитині мені не вистачало батьківської любові та материнської ласки. З часом я звикла до самотності та змирилися з фактом, що так і не матиму родини.

Дитинство, якщо можна його так назвати, пролетіло дуже швидко. Настав вечір випускного. Завтра у мене розпочнеться дійсно доросле життя, де не буде жодної рідної душі. Я залишуся сам на сам зі жорстоким життям й усіма його проблемами.

Після впуску, як і обіцялося, мені надали особисте житло. Це була однокімнатна квартира у будівлі, що буквально тріщала по швах. Скільки вона ще простоїть важко сказати, але й на тому спасибі. У квартирі було все необхідне для життя, правда дуже старе та брудне. Помалу я привела все до ладу та пробувала влаштувати своє життя.

У коледжі було досить важко. У групі мене не сприймали. Інші студенти постійно насміхалися наді мною та були навіть такі, хто знущався. Звичайно, я не була схожою на них і не знала у кого шукати захисту. Поки однолітки після заняття ходили розважатися, я намагалася влаштуватися на роботу.

Недалеко від мого коледжу було кафе. Відкрилося воно нещодавно, тож працівників не вистачало. Я пішла випробувати своє щастя, бо мала намір влаштуватися адміністратором. Дівчиною я була не дурною, усі тонкощі цієї роботи знала. Співбесіду проводив сам власник, побачивши мене, його реакція була дивною. Він безцеремонно на мене витріщався декілька хвилин, не порушуючи тиші. Я уже було збиралася йти, не хотілося б працювати на божевільного, як він звернувся до мене на ім’я: «Емілі?» Це було дивно, адже я ще не встигла передати йому свої документи й не пригадую, щоб ми знайомилися.

«Емілі, ти дуже схожа на нашу покійну матір. Я твій старший брат Едгард. Довгих 18 років я не припиняв тебе шукати». Я розгубилася та не знала, що сказати. Стільки років я жила навіть не підозрюючи, що маю брата, а тут він переді мною власно персоною.

За розмовою ми навіть не помітили, що за вікном уже давно стемніло. Ми розповідали один одному, я к склалося наше життя. Мій брат був одружений, мав власне житло й от наважився відкрити свою справу. З татом він не спілкувався, адже так і не пробачив йому його вчинок. Едгард зізнався, що шукав мене, адже любив від самого народження. «Тепер я тубу не втрачу»

Я познайомилася із його родиною. Брат взяв мене до себе на роботу, я стала його правою рукою. Через деякий час він допоміг мені купити власну квартиру й подарував автомобіль. Ми стали дуже близькі й постійно ділимося своїми переживаннями та радощами. Попри все пережите, я рада, що нарешті знайшла свою споріднену душу.

Джерело