У 15 років я зустріла і до божевілля закохалася у хлопця, ті стосунки тривали до мого 19-річчя. Фінал сумний: він розлюбив мене, покохав іншу і пішов до неї, природно не без брехні і зрад.

З депресії мене витяг друг, який став моїм чоловіком. З часом вийшовши з депресії, я всім серцем полюбила чоловіка, який для мене стільки зробив, став для мене по-справжньому найріднішою, найближчою, найулюбленішою і найдорожчою людиною.

Я змогла розкритися по-новому в цих відносинах, я змогла відпустити минуле і зробити крок уперед із коханим чоловіком. І ось здавалося б, що ще потрібно для щастя?

Він зробив мені пропозицію, зіграли гарне весілля, планували дітей, будували плани, але все розвалилося через два роки.

Так вийшло, що через стільки часу я випадково перетнулася з колишнім молодим чоловіком і зрозуміла, що почуття всередині нікуди не поділися і те кохання нехай і затихлоя і змовкло, але все ж таки все ще живе в моєму серці.

Ні, не було ні зрад, ні навіть розмов просто — «привіт-поки що» і все. Але при цьому я любила дико, любила просто до божевілля свого чоловіка. Але це була інша любов до іншої людини, і вона була сильнішою і міцнішою, навіть у кращі моменти життя тієї любові.

Якось чоловік про все дізнався. Він просто почув мою розмову з найкращою подругою, і жити з цією правдою він не зміг.

Я пояснювала йому все, виправдовувалася, адже не була ні в чому перед ним винна, але він розсудив усе своїм, як автор тієї історії. Чоловік сказав: “любов може бути тільки одна, ти любиш його, а наші стосунки це помилка”.

Як я не намагалася, але переконати коханого чоловіка не змогла, ми розлучилися і не залишилися навіть друзями. Йому було боляче навіть просто спілкуватися зі мною, незабаром він взагалі поїхав в інше місто і все.

Мені 25 років. Я 2 роки в розлученні, і стосунків та кохання не хочу більше зовсім ніяких. Можливо, я не вмію по-справжньому любити і насправді не любила ні одного, ні іншого, а може просто любила одного.

А почуття до другого — це було самонавіювання та спроба змусити себе полюбити його, а може, й справді по-справжньому любила обох, але різне кохання.

Я не знаю, я просто людина, слабка людина, яка хотіла щастя, як і всі, і не змогла її зберегти. Я не хотіла образити, образити та завдати біль чоловікові.

Я хотіла, щоб він був щасливим. І так я відчувала і відчуваю, що й досі люблю. І глибоко в серці все ще жила проклята любов до першої молодої людини.

Може я і справді винна і заслужила все що отримала, якщо так, то нехай так і буде. Я справді не знаю.

Але я знаю одне — мені теж дуже боляче. Я жалкую, що так все вийшло, і що завдала біль людині, яка мене по-справжньому любила, людині яка цього болю не заслуговувала.

А стосунків та кохання я більше не хочу. Я їх просто боюся, і боюся, що не заслуговую ні на любов, ні на сім’ю.