-Ти, навіть не смій на матір скаржитися! – Ірина кинула злісний погляд на брата, – Жінці твоїй, вона зрозуміло, ніхто. А ти, чому так поводиться. Чудово знаєш, що вона сама жити не може. До мене не хоче. Що її в будинок для людей похилого віку здавати? Вона нас одна виростила, нікуди не здала. А ми? Як поводимося?

-Знаєш Іро, я теж не залізний. З одного боку, маю дружину, а з іншого — матір. Скільки я вже з матір’ю розмовляв. Скільки разів її просив, не чіпай ти Галину, не вказуй їй як жити, як вести господарство, як дітей виховувати. Ні, не розуміє, – Валерій глянув на зачинені двері кімнати в якій ось уже три роки жила його мати, – Не розуміє. Мені часом здається, що вона спеціально чіпляється до моєї дружини. А та, ну ти сама знаєш, зайвий раз не промовчить. Відповість їй грубо. А матуся швидко мені скаржитися. Я, звичайно, починаю з дружиною розбиратися, ясна річ! Вона мені у відповідь, на матір скаржиться. Ми маємо скандал. А матуся сховається у свою кімнату і сидить мовчить, сварку нашу слухає.

-А ти не можеш, як чоловік, поговорити з Галею своєю. Нехай вона не звертає уваги на причіпки мами. Ну старша людина, що з нею стосунки зв’язуватися, – Ірині було шкода брата, але й матір, вона не могла дати в образу, – Я б її до себе взяла, але з моїм чоловіком у них ще гірші відносини. Той взагалі з нею спокійно розмовляти не може до кожного слова чіпляється. Не пощастило мамі нашій ні з невісткою, ні з зятем.

-Слухай Іра, я ось не розумію, чому вона не може жити у своїй квартирі? – Валерій знову кинув погляд на зачинені двері кімнати, – Квартира зачинена стоїть. Квартирантів не дає пустити і сама не йде туди.

-Ну ти ж знаєш, сама, вона перебувати не може. Вона боїться, раптом їй стане погано і допомогти не буде кому. Адже вже 75 років. Та й серце, – Ірина важко зітхнула, – Я їй пропонувала доглядальницю з проживанням найняти. Вона відмовилася.

-Не знаю, наскільки мене вистачить? – Валерій похитав головою, – Відчуваю, закінчиться розлученням моє сімейне життя.

Вхідні двері рипнули. Ірина визирнула в коридор.

-Ой, мамо привіт! – Ірина обійняла і поцілувала маму, що увійшла в квартиру, – А я, в гості до тебе заскочила. А тебе й вдома немає.

-А що мені, під замком постійно сидіти? – Мама повісила пальто в шафу, зняла туфлі, одягла домашні тапочки і пройшла на кухню, – З сусідкою сходили прогулялися, повітрям подихали.

Ірина пішла за матір’ю на кухню.

-Ну і правильно, молодець. Свіже повітря, це завжди на користь, – Ірина налила матері гарячого чаю та підсунула ближче печиво, принесене спеціально для неї. Мама дуже любила це печиво.

-Ну, як у тебе справи, Ірочко? – Мама уважно розглядала дочку, що сидить навпроти, – Круги знову під очима. Знову цей тебе доводить? Та як ти з ним живеш? Я б з таким і одного дня жити не стала. Ох, що ж ви в мене такі бідолашні виросли? Що ж вам так не пощастило у сімейному житті? Один на хамці одружився. Слова доброго від неї не почуєш. Того й дивись у могилу, скоро мене зведе. А друга взагалі не зрозумій кого в чоловіки обрала. Добре, хоч не бачу цього… Розлучатись тобі Іронька треба, поки не пізно.

-Мамо, ну що ти говориш, – Іра терпіти не могла, коли мама починала такі розмови, – У мене добрий чоловік. А те, що ти з ним не можеш порозумітися, це на наше сімейне життя не впливає.

-Та яке це сімейне життя? Тобі та Валерію, шукати треба нормальних чоловіка та дружину, – мама, так співчутливо подивилася на своїх дорослих дітей, – Як ми з вами добре жили у нашій квартирці.

-Мамо, не починай свою стару пісню, – Валерій схопився зі стільця, – Коли ти вже заспокоїшся? Ми виросли. Ми вже дорослі. В нас нормальні сім’ї. В нас діти. Тобі тільки жити, дивитися на нас та радіти. А якщо ти сумуєш за своєю квартиркою, то давай я тебе туди перевезу. Тобі буде спокійно. Ніхто нерви тобі не мотатиме. Ми будемо до тебе приходити. Усім буде спокійно та добре.

-Значить я тобі заважаю? Ой, не твої слова це синку. Накрутила ця Галька тебе. На матір рідну голос підвищуєш. Я піду від вас. Нехай вам соромно буде. Вас же люди й засудять, що матір на старості років покинули, – мама встала з-за столу, демонстративно пройшла до своєї кімнати, грюкнувши дверима.

-Ну все, як завжди! – Валерій знову сів до столу, – Як ти там, сестричко, кажеш, не смій на матір скаржитися? Я не жаліюсь. Я просто не знаю, як мені далі жити? Ти її щодня не бачиш, сумуєш за нею. Жаль тобі її. Не пощастило їй із зятем і невісткою. А нам із тобою з матір’ю пощастило?

-Не знаю, – прошепотіла Ірина, – Ну, щось треба робити. Ти, все ж таки з Галею поговори, нехай вона з нею не зв’язується. Все одно, у свою квартиру вона не піде.

Двері кімнати відчинилися і мама знову вийшла до своїх сина та доньки.

-А Ви пам’ятаєте, як ми з вами разом проводили вечори? – Мама сіла за стіл поруч із дочкою, – Ми з вами розмовляли. Ти, Іринка, завжди все мені розповідала. А ти, Валерій, книжки любив читати, а потім розповідати нам, про що прочитав.

Я завжди дивилася на вас і раділа, що маю таких діток. Адже ми з вами завжди були разом, утрьох.

-А ти знаєш, мамо, я завжди так переживав, що у мене не було батька, – Валерій уважно подивився на матір, – Я завжди вдавав, що все добре. Я боявся тебе засмутити розмовами про батька. Ти заборонила говорити про нього. Заборонила згадувати його. Навіть думати про нього заборонила. А я про нього завжди думав. Я його пам’ятав. А коли я став дорослим, я знайшов його. І знаєш, де я його знайшов?

-Де? – мама ледве стримувала свій гнів і роздратування. Вона вже була готова закотити скандал до сина.

-А на цвинтарі я його знайшов, – в очах Валерія зрадливо блиснули сльози, – Могилку я його знайшов. Доглянута така, охайна. Дочка і син її доглядають. Ті донька та син, які з’явилися на світ, після того, як ти його вигнала з дому. Він одружився і прожив із тією сім’єю все своє життя. І ніхто про нього, там, слова поганого не сказав. А в нашій сім’ї – це була заборонена тема, людина, яка не варта навіть згадки про неї.

Мама, мов скам’яніла. Такого вона не очікувала.

-Я книжки читав, та тобі переказував, а мій рідний батько, так ніколи, жодних моїх переказів жодного разу не почув, – Валерій говорив з таким болем у голосі, що мама, навіть і слова не наважилася вставити, – Давай матуся я послухаюсь твого поради. Давай з Галею розлучуся. Дітей своїх давай кину. Піду з тобою жити. Гарну дружину знайду. Нових дітей народжу. Давай я повторю долю свого батька. А Іра теж розлучиться і до тебе жити з дітьми переїде. Вона повторить твою долю. І все у нас, мамо, буде добре, а головне, ти будеш спокійна. Іди збирай свої речі. А я свої зараз зберу. Прямо зараз і поїдемо. Ірина теж поїде збиратися. Прямо із завтрашнього дня і заживемо щасливо, по-новому. Що ти сидиш? Збирайся. Виїжджаємо ми звідси.

-Що ти, переді мною виставу розігруєш? – Мама встала і знову попрямувала до своєї кімнати.

-Ні, мамо, це ти стільки років, перед нами спектаклі граєш, – Валерій встав і перегородив матері шлях до кімнати, – Ти в нас режисер, актриса та глядач – все в одній особі. Я одружився. Купив квартиру. Нічого не просив у тебе. Я працюю. Ти знаєш, що я завжди дбав про тебе. Навіщо ти вирішила зіграти на моїй турботі? Ти прикинулася що занедужала. Ти не захотіла жити сама у своїй квартирі. Ну гаразд, добре, живи. Збирайся.

Валерій дістав велику валізу і почав складати в неї свої речі.

-Збирайся. Ти досягла свого. Ми будемо жити у твоїй квартирі. Я читатиму книжки і розповідати тобі, – Валерій був налаштований рішуче.

Мама була налякана і розгублена. Вона ніколи не бачила сина у такому стані.

-Іра, Допоможи мені зібратися, – мама підійшла до сина, – Валерій, зупинись. Я виїду. Я спробую жити сама.

-Мамо, не ображайся. Але я більше не можу. Мені дуже дорога ти. Але мені, так само дорогі моя дружина та діти. Я створив сім’ю. Я взяв відповідальність за них. Я чоловік, батько. І при цьому я завжди буду твоїм сином. Ти не житимеш сама. Я найму жінку, яка прибиратиме, варитиме, пратиме. Якщо ти захочеш, вона проживатиме з тобою. Якщо ні, буде приходить. І ми будемо до тебе приходити. Ми дуже тебе любимо та цінуємо. Але повір, що так усім буде краще і насамперед тобі самій.

Ніч, мама провела вже у своїй квартирі. Вона вже й забула, як тут була повноправною господаркою. Усе на своїх місцях. Непомітно для самої себе вона поринула в домашній клопіт. Глянула на годинник, а час уже за північ. А ще стільки всього потрібно зробити.

Починається нове життя. Якою воно буде? Поживемо побачимо.

Джерело