Останнім часом я все менше працюю вдома та намагаюся приділяти якомога більше уваги своєму сину. Справа в тому, що на мене дуже сильно вплинула ситуація, яка трапилася з моїм начальником.

Петро Степанович відмінний керівник та дуже грамотний управлінець. Я завжди ним захоплювався і хотів бути схожим на нього, років через двадцять.

Та й сім’янин з нього хороший. Красуня дружина, розумні діти, які теж почали досягати висот на кар’єрній ниві. Однак життя внесло свої корективи.

Одного вечора я хотів підписати звіт у Петра Степановича, тому підійшов до його кабінету та постукав. Час був вже пізній, в офісі практично нікого не було, лише ми двоє.

Я увійшов і побачив, що Петро Степанович ледь живий. Весь поблід, і схопився за серце.

Виявилося, що йому зателефонували і повідомили жахливу новину – його старший син загинув в аварії. Рейсовий автобус врізався на шаленій швидкості в автівку його сина.

Тоді мій керівник розповів мені, що найбільше шкодує про час, який приділив своїй роботі. Адже скільки нових відкриттів він би міг зробити разом з сином, доки той був маленьким.

А так він постійно був занятий, а на дітей часу не вистачало. Петро Степанович працював в поті чола, щоб дати дітям гарне майбутнє і забув про основне.

Знаєте, той випадок наче щось поміняв в мені. Я мчав кожного дня додому, наче на крилах. Намагався не упустити жодної хвилини з життя свого сина. Ми багато розмовляли, сміялися, гралися іграшками, машинками і конструктором.

А на вихідних відвідували лялькові театри і кіно. Я захоплююся тим маленьким цікавим хлопчиком, який тримає мене міцно за руку, в ті моменти коли відкриває для себе цілий світ.

Скажу вам так, що це почуття неможливо передати, чи охарактеризувати. Мабуть це і зветься – батьківською любов’ю.

Джерело