Чоловік у старенькій куртці та величезних чоботах з цікавістю зазирав у салон авто, де сиділи Наталка з Євгеном.

-Ви по машину? – запитав він.

-Так, – кивнула дівчина.

Мужичок посміхнувся. Вони дійсно приїхали купувати в це село машину і вже четвертий раз зупинялися, щоб запитати дорогу.

-Ну так вам зараз на першому повороті треба праворуч, а потім, на другому, ще раз праворуч. Там побачите великі зелені ворота. Вам туди.

-Дякую, – знову кивнула Наталка і торкнулася Євгена за рукав, щоб швидше їхав.

-Ви… Це, – схаменувся мужичок за вікном машини. – Торгуйтеся там… Не соромтеся… Олександрович у такому положенні зараз. Гроші йому дуже треба.

-Дякую, – ще раз кивнула Наталка і вони поїхали.

-Що ж таке трапилося у цього Олександровича, що він мало того, що ніби непогану машину значно дешевше продає, а ще й торгуватиметься? – вголос подумала дівчина.

Кожен, у кого вони питали дорогу, радив торгуватись.

-Може, не така вже вона й хороша та машина, – знизав плечима Євген.

Відколи Наталка отримала права, вона мріяла про машину. Та не про якусь, а про джип. Переглянувши багато сайтів різних автосалонів, вона зрозуміла: нову їй ну ніяк не потягнути. А ось уживану…

Наступні два роки вона відкладала гроші, відмовляючи собі у маленьких жіночих радощах, та й взагалі практично у всьому. Одне тішило – скоро її мрія ось-ось стане реальністю.

Недавно, переглядаючи один із сайтів з оголошеннями, вона натрапила на привабливу пропозицію.

За кілька десятків кілометрів від її містечка продавалася машина її мрії з чудовими параметрами і за такі гроші, які саме у Наталі й були. А те що було написано: «Можливий торг” робило пропозицію ще привабливішою.

Чоловік подруги Маринки погодився допомогти Наталці з автомобілем і ось уже наступного ранку вони мчали до незнайомого села по Наталчину мрію.

Ворота відчинив похмурий молодий чоловік.

-Машину покажете? – весело запитав Євген.

Чоловік кивнув і пішов до гаража. За кілька хвилин з його воріт з’явився блискучий джип.

Наталя подумки ахнула.

-Оце так! Краще, ніж на картинці, – подумала вона.

Євген діловито почав оглядати машину, попутно ставлячи питання господареві.

Потім запропонував Наталці сісти за кермо і покататися навколо будинку. Схвильована дівчина сіла, поряд влаштувався господар. Вони поволі об’їхали коло.

Задоволене бурчання мотора говорило про його повну справність. Від хвилювання у Наталі захотілося пити.

-А можна води? – запитала вона у господаря машини.

-Іди в будинок, – кивнув той на двері. – Там Віра, дружина моя, дасть водички.

Назустріч дівчині вийшла схвильована жінка. Вона привіталася, почула прохання і посміхнулася:

-То навіщо ж воду просту? Зараз я чаю миттю зроблю! Ви проходите! Ось сюди! Сідайте! Я швидко!

Не встигла Наталка подумати, як відрізняються чоловік із дружиною характерами, як у кімнаті, куди її проводила Віра, з’явилася жінка похилого віку.

-Здрастуйте! – уважно оглядаючи Наталку з ніг до голови, сказала вона. – Ну що, сподобалася машина?

-Так.

-Брати будеш?

-Швидше за все.

-Це добре.

У цей час в кімнату зайшла дитина. Маленька, худенька, вона була дуже тепло одягнена, незважаючи на те, що в будинку було досить тепло.

Дитина підійшла до жінки і простягла ручки. Суворе обличчя жінки змінилося.

-Сонечко моє! Ти чого встала? Мультики закінчилися?

Дівчинка похитала головою, розглядаючи здивовану Наталку.

-Тьотю, ви машину нашу приїхали купувати? – тоненький слабенький голосок було ледве чутно.

Наталя аж не могла нічого сказати. Жінка погладила дитину по голові і звернулася до Наталі:

-Маленька, а вже все розуміє.

Вона трохи помовчала, ніби підбираючи слова і спокійно розпочала свою розповідь:

-Я бабуся Оленки, мати Василя – господаря будинку. Він у мене хороший хлопець. Не подумай, що я як мати його хвалю – справді так. Роботящий, не гуляє… І дружина йому дісталася гарна.

А потім і Оленка наша народилася. Василь один із небагатьох у селі, хто працює на совість, тому й начальство його любить та цінує.

І руки в нього золоті – усе вміє. Жили ми добре. Молоді дім відремонтували, господарством обзавелися, цю машину купили.

Сусіди, звісно, ​​заздрили. А нам що їхня заздрість? Працюйте, і все у вас теж буде!

Все було добре, про другу дитину вже стали подумувати і тут біда оця… Хай йому!

Якось Оленка заслабла. Спочатку не звернули уваги, а потім… Пізно вже було… Об’їздили всіх – новини невтішні.

Потрібно дуже великі гроші…

Син продав будинок і вони переїхали сюди, до мене.

Сплатили першу суму. Все начебто пройшло успішно.

Тепер потрібно спеціальні процедури. А вони теж дорогі. На перший раз гроші знайшли. Слава богу накопичення були.

Потім, на другий вже у борг брали – Василю без роздумів позичили знайомі.

А ось на третій раз грошей нема де взяти. Ось виставили машину на продаж.

Василь хотів, щоб грошей вистачило на останні процедури, та хоч на стареньку машину щоб залишилося, Оленку на обстеження возити.

На автобусі їй тяжко…

Але тільки люди стали черстві. Усі, хто нам заздрив, зраділи нашим проблемам.

Усім покупцям кажуть, щоб торгувалися. Бачите, у нас безвихідне становище – так і так підемо на поступки.

Василь і не проти поступитися, але покупці, мабуть, дізнавшись про все це, вимагають такої знижки, що простіше й не продавати нічого.

Думають, впертий, впертий, але діватися йому нікуди – знизить ціну.

Василь, якщо чесно, вже готовий на все, аби донечці допомогти…

За час розповіді Наталя не помітила, як в кімнату увійшла Віра, поставила перед нею чашку з чаєм і забрала з колін свекрухи Оленку.

Жінка замовкла і втупилася у вікно, намагаючись приховати сльози…

-Дякую за чай! – Наталка встала з-за столу і вийшла з будинку.

Євген із Василем сиділи на лавці біля паркану. Побачивши Наталю, Євген одразу підскочив до неї:

-Чуєш, машина – просто чудова! Але чоловік готовий ще скинути. Зараз поговоримо і ще поторгуюсь!

-Ні, Женю! Без торгів! Я її беру! – вона сказала так голосно, що власник машини її почув і встав, не в змозі щось сказати. – Ходімо оформляти!

Вони всі разом увійшли до будинку. Наталя виклала на стіл усі гроші, які в неї були.

-Перераховувати будете?

-Ну що ви! – на обличчі Василя вперше за весь час з’явилася посмішка.

-Тут рівно стільки, скільки ви просили в оголошенні. Але якщо хочете, у договорі ми можемо вказати ту суму, яка вам буде зручніша. Це все, що я можу запропонувати! – сказала Наталка.

Євген здивовано дивився на неї, не розуміючи що відбувається.

Їх проводило все сімейство: розгублений Василь, усміхнена Оленка і не приховуюча сльози Віра зі своєю свекрухою…

…А з Оленкою все було добре. Завдяки цим грошам, батьки змогли повністю оплатити всі процедури і на сумному обличчі дівчинки нарешті зʼявилася радісна посмішка…

Джерело