Після кожної розмови з мамою я довго оговтуюся. Мама поводиться як янгол, сповнений жалю про сумну долю своїх діточок.

Все почалося ще у дев’ятому класі, коли я вирішила переходити до фізико-математичного ліцею.

Мама була категорично проти: “Ти не потягнеш!”, “Тебе там затьмарять розумні діти”.

При цьому у своїй школі я була відмінницею, і в принципі не особливо зрозуміло, на яких підставах були такі висновки. Я самостійно пішла подавати документи в ліцей, склала вступні іспити і на диво, все добре здала і мене взяли!

Пізніше я вступила до технічного вишу у Київ. Пішла друга хвиля сумнівів:

– Ні, яким інженером це ти надумала бути? Не вийде в тебе, оцінюй реально свої можливості. Тобі треба вступати на менеджера в нашому місті, хоч щось путнє тоді вийде! А не замахуватися на столицю, не того ти польоту пташка.

Я подаю електронно документи до кількох вишів столиці, ігноруючи на місцеві університети. Їду, у Києві живе двоюрідний брат, благо, було в кого залишитися і чекати на результати вступу. Мені починають телефонувати з університетів рідного міста! Дякую, мамо. Вона зателефонувала до місцевого політеху і благала їх взяти мене до себе, мені дзвонили і вселяли, що в Києві я не вступлю, щоб швидше поверталася з оригіналами документів і вступала в рідному місті. Я до того моменту вже твердо вирішила, що якщо не поступлю, то я залишуся працювати тут, а до мами я не повернуся.

Вступаю в Києві на бюджет. Диплом захищаю на відмінно. Радісно дзвоню мамі повідомити про це, у відповідь: «А, ну так, ну так, а ми тут із подружкою по магазинах, уявляєш, така акція класна!», тобто закінчення університету порівняно з вдалою покупкою взагалі нічого не варте.

На останньому курсі знаходжу роботу, не за фахом, але з технічною спрямованістю. Робота дистанційна, багато часу сидіти вдома. Оскільки все студентство я працювала у кав’ярні, то мені стає нудно сидіти вдома з дистанційкою, і я знаходжу другу роботу – адміністратором у спортивному клубі. Очевидно, у якийсь момент неймовірно втомлююся на двох роботах, прошу підвищення зарплати на першій і спокійно залишаю стійку адміністрації.

З мамою спілкуємося весь цей час, на успіхи мої і підвищення людина не реагує, ці слова пролітають повз і тема розмови миттєво змінюється. Мама засмучується, що пішла з другої роботи. Пояснюю, що відчуваю перевтому, та й навіщо власне, так рватися. Було нудно – пішла попрацювала.

Чотири роки в кав’ярні зробили з мене прекрасного працівника обслуговуючого персоналу – привітна, ввічлива, завжди посміхаюся, знаю, що таке працювати і як добре працювати. Але мама чомусь вирішила мені доводити, що мене знецінювали, щоб я через це засмучувалася.

Коли в розмовах це стало з’являтися знову, я вже наполегливо їй говорила, що цього не було, щоб не вигадувала собі і не намагалася вселяти свої думки мені. Говорила, що мене поважають і цінують, так воно й було. На мої заперечення я отримувала поблажливе обличчя та усмішку, що відображає емоцію «Ну звичайно, обманюй себе, ми ж знаємо як тобі було насправді».

Пишу це після сьогоднішньої розмови. Коли мама розповіла мені про успіхи сина доньки маминої подруги і з жалем вимовила: «Як шкода, що ти у своєму житті не зможеш досягти такого успіху! Але нічого, якось виживатимемо».

І ось власне виникає питання – навіщо? Що це таке взагалі? Мені ніколи не зрозуміти. Я намагаюся не реагувати на неї, мінімізувати вплив її слів на себе.

Але мене неймовірно хвилює питання – навіщо рідній матері намагатися вселити таку невпевненість у свою дитину? Тому що у самої життя не надто фартово склалося? Чи це такий спосіб мотивації? Всі ви тут, читачки. мами. Хочк почути вашу думку і якісь поради.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

Джерело