Виходить так, що скільки я себе пам’ятаю, стільки тут і живу – в маленькому будинку, оббитим деревом на околиці невеличкого села. Ще зовсім малою дитиною я бігала по добротних, в той час, кімнатах, хоч будинок був побудований ще задовго до мого народження. Стандартна, на ті часи, мала хатина.

Тут минуло усе моє дитинство, юність та молодість. У цей будинок я привела свого нареченого Іванка, щоб він познайомився з мамою і татом, звідси поїхала з чоловіком і повернулася в 30 років з малятком на руках – моєю маленькою, довгоочікуваною донечкою. Але, на жаль, не склалося у нас з чоловіком, розлучилися ми з часом.

Але тато з мамою в той період мене добре підтримали, сказали, що я житиму з ними і все буде добре у нас, поки ми разом. Роки минали, моїх тата з мамою не стало. В цій хатині і дочка моя виросла, заміж вийшла, онука мені народила. Тут майже все моє життя минуло, усе хороше і не дуже.

Ціла історія з великим кошиком спогадів пов’язує мене з цією хатиною. Тільки ось тепер треба подивитися на цей будинок реально: він почорнів, просів, зігнувся, підлоги прогнили, а дах, покритий старим шифером, став щербатим і протікає вже давно, тут вже давно не має затишку та комфорту.

Найсумніше в ньому виглядає підвал: постійно сиро, справжній розсадник для мишей та щурів. Як ми не намагаємося щось по трішки ремонтувати, але все марно. Наш ремонт тут же приходить в непридатність від вологості і цвілі.

Будинок старий, що тут казати.

А не так давно я зустріла свою сусідку, яку знаю багато років – біжить вона така щаслива, аж світиться вся, радіє щиро. Її син з невісткою купили невеликий будиночок за містом хороший з трьома кімнатами, щоб мати була ближче до них, добротний, з усіма зручностями, навіть невеличка ділянку є для вирощування квітів та городини. Загалом, діти мою сусідку забирають з собою жити і з’їжджає вона з нашої вулиці і свого старого будинку. Ось так їй пощастило. Я навіть позаздрила – мене б так забрали.

І ось начебто мрія почала збуватися, я вже думала, що нарешті моє життя кращим стане, ніж було до того.

Мої діти нещодавно зателефонували мені і сказали по телефону, що у них готується сюрприз з житлом, я вже зраділа дуже, думала мене до себе теж заберуть і у мене буде світла старість. Чекаю, приїжджають до мене, забирають сюрприз показати. На таксі, ледь не в урочистій обстановці. Під’їжджаємо ще і до нового мікрорайону, до новобудовами – ну взагалі, думала я. І ось приїхали, новий ліфт, 5 поверх, а ось і квартира. Трикімнатна. Простора, світла, ремонт вже є – білий ключ. Це ж рай якийсь, а не житло, я в таких квартирах і не була ніколи, лише у фільмах бачила.

Ось і вирвалася на радощах у мене ця фраза: «А де моя кімната, діти, тут, де я житиму з вами?»

Моя дочка якось зам’ялася, спочатку була пауза, вона довго мовчала, а потім каже мені: «Мамо, ну ось весь сюрприз зіпсувала. Ми ж хотіли, щоб ти за нас, як за своїх дітей пораділа, адже це наша мрія. Ну як ми тут все помістимося разом з тобою? Ось наша спальня, ось дитяча, а це зал, то для відпочинку нашої сім’ї: повинні ж ми десь гостей зустрічати своїх. А в наступному році плануємо ще дитятко одне народити, нас багато буде, не має місця для всіх тут. І з іншого боку: як ти ту хатину свою залишиш? А крім того у тебе там спогади, подружки і кіт, який нам тут не потрібен. Мамо, ні, твоє проживання тут не обговорюється, вже вибач нас, звичайно. Ми навіть зараз не думаємо зовсім про це, поки».

Останні слова своєї доньки, єдиної моєї дитини, я чула вже як у тумані. Подивилася на зятя, той очі ховає, я його розумію – він за дружиною тягне, буде говорити, що вона каже йому, ніколи їй не суперечить. Я дочці своїй сказала, нібито мені в поліклініку терміново потрібно і пішла на зупинку пішки.

Йшла, очі вологі у мене були всю дорогу, але не хотіла нікому це все показувати, щось розповідати. Три дні вдома я чекала, що дочка пошкодує мене, покличе, хоча б зателефонує мені, поговорить, але вона не дзвонила. Тоді я набрала її номер, дізнатися як справи. Та нічого особливого, ходять по магазинах, меблі собі вибирають.

Ось пишу вам сюди і думаю: а може так і має бути в житті, можливо я ще просто не зовсім стара та немічна і діти навіть не думають жити зі мною? Ось на що я розраховую: житло старе, сама вже стара, адже мені вже 67 років. І кіт у мене вже старий, дітям він не треба, а кинути його не можу, люблю як дитину.

Можливо, я просто заздалегідь себе накрутила, що дочка повинна мене забрати з цього смітника? І нічого вона мені не винна, нехай молоді живуть собі щасливо. Хоч і гірко мені на душі, коли усвідомлюю це все, що я нікому стала не потрібна. Залишилася самотня і нікому не потрібна на старості років.

Фото ілюстративне.

Джерело