В моєї мами є ще дві рідних сестри. Всі вони народилися і жили в селі, згодом поступово вступали в університет і переїжджали жити до міста. Незабаром їх мами, моєї бабусі не стало і дідусь залишився вдома один.

В період канікул я завжди їздила допомагати йому. Ми були справжніми друзями. Він, не зважаючи на вік, був дуже розумним і цікавим чоловіком, з ним завжди було про що мені поговорити.

Коли дідусю виповнилося 77 років, господарювати йому самому вже не вдавалося. Тож моя мама переконала його продати свою хатинку в селі, будинок був у дідуся немаленький та й не старенький, він сам його будував, і придбати маленьку квартиру в місті. Так буде спокійніше всім і нам не доведеться їздити далеко до тата моєї мами.

Спочатку, наче, все було добре. Ми подарували дідусеві телефон, аби міг телефонувати до нас, коли йому буде щось потрібно. І от одного дня я сама подзвонила йому, аби запитати про самопочуття, але ніхто мені не відповідав. Можливо, просто відійшов у магазин або до сусіда, та я відчувала щось нехороше душею. Я відпросилася з навчання і побігла до дідуся. Зайшовши, побачила, що він лежить в коридорі, зателефонувала фахівцеві і вони швидко приїхали додому.

З цього часу дідусь лежав. Потрібен був йому постійний нагляд. Порадившись із всією родиною, ми вирішили вирішили забирати його по черзі, аби гарно доглядати його, адже розуміли усі, що на одні руки це буде дуже важко робити. Перший місяць дідуся повинні були забрати ми.

Це було надто важко. Дідусь лежав, потрібно було абсолютно все робити для нього. Доглядали його весь час. Він навіть не завжди міг добре пояснити, що потрібно йому.

Я перевелася на дистанційне навчання і звільнилася зі свого підробітку. Мама вже працює не на повну ставку. Тож з грошима також було досить важко нам. Наше фінансове становище залишало бажати кращого, на всьому економили, навіть на елементарні речі не завжди вистачало грошей.

До того ж дідусь став таким, як маленька дитина. Йому рідко подобалась їжа, яку ми готуємо. їсти часто відмовлявся. Вночі він не міг заснути, потрібно було бути біля нього. То холодно йому, то спекотно, то світло, то темно.

Згодом дідуся повинна була забрати тітка Ольга, та вона знайшла сто причин, щоб не робити цього. Спочатку сказала, що в них ремонт, потім заявила про одруження дочки, яка нібито мала зайняти ще одну кімнату з чоловіком. Ми з мамою зрозуміли, що черга затрималась і знову випала на нас.

Сама тітонька сказала, що за місяць вона точно доробить ремонт, а новоспечене подружжя купить квартиру і вони заберуть дідуся до себе, як і домовлялися. З мріями про відпочинок ми перечекали так ще один місяць. А потім минув і ще один. З кожним днем нам ставало все важче. Ліки для дідуся були дорогими, на роботу ми не мали змоги ходити. А сам він ставав все вибагливішим.

У маминих обох сестер знаходилися все нові і нові причини. То фінанси їх не дозволяли, то проблеми на роботі, то раптові відрядження. Тож і всі витрати ми взяли на себе. А згодом ще й довелося платити доглядальниці, адже мені потрібно було якось здавати сесію, а маму вже не відпустили з роботи у відпустку, так як вона і так часто брала вихідні дні за свій рахунок, їй довелося шукати новий підробіток і працювати більше. Не думали ми, що це так дорого.

Непросто навіть згадати, коли мені вдавалося виспатися або хоча б поспати більше декількох годин на добу. Мама не могла вже спати через хвилювання постійні. Ми все чекали, коли сестри матимуть хоч трохи совісті і заберуть батька до себе, щоб мали можливість хоч трохи відпочити. А от чого чекали – незрозуміло. Ніхто й не думав забирати до себе дідуся.

І ось нещодавно його не стало. Неочікувано це було для нас.

Ми провели його, як годиться, а через декілька тижнів з мамою прийшли прибирати квартиру діда. Мамині рідні сестри, як завжди, придумали тисячу відмовок, аби нам в цьому не допомагати. Розбираючи шафу з документами, ми з мамою побачили жовту папку, де лежав заповіт дідуся. За ним квартира належала мені та моїй мамі. Він ніби передбачив, що решта доньок такі безвідповідальні. Але так просто житло нам віддавати ніхто не хотів. сестри навіть і думати про таке не могли.

Як тільки тітки дізналися про заповіт свого батька, наше життя стало ще важчим. Вони хотіли, щоб ми поділили квартиру на всіх. Відтоді у нас немає спокою. До нас телефонують і їх чоловіки, і їх діти. І вдень, і вночі, вони телефонують нам цілодобово. Нібито це ми з мамою намовили дідуся, щоб він так вчинив.

Ми намагалися пояснити, що дата заповіту стара і він був написаний ще за часів проживання дідуся в селі. Та ніхто нас не чув або не хотів чути.

За їхніми словами, вони не збиралися віддавати нам його квартиру

Важко мені зрозуміти, чому людьми керує така несправедливість. Вони вважають, що квартиру потрібно продати і порівну розділити виручені кошти між трьома його дітьми, тобто мамою і її сестрами.

Але ж лише я і мама доглядали дідуся і витрачали на нього свої гроші, не шкодуючи ні часу, ні сил. Дуже цікаво дізнатися, де були вони і їх сім’ї, коли не хотіли доглядати за рідним батьком і допомогти нам хоч трохи.

Фото ілюстративне.

Джерело