Я була єдиною дитиною у родині. З дитинства звикла, що батьки постійно про мене дбають та приймаються замість мене усі важливі рішення, навіть не враховуючи моєї думки. Так, до прикладу, вони обрали який додатковий предмет мені вивчати, які гуртки відвідувати, з ким можна дружити, а з ким не варто. Коли я закінчила школу, рідні стали вирішувати у який ВИШ мені краще вступати. Після тривалих роздумів вирішили, що я маю бути юристом.

Черговий раз посадили мене перед собою та просто поставили перед фактом. Я сперечатися не стала, але таємно від батьків подала документи у місцевий педагогічний коледж. Екзамени в юридичний інститут навмисне провалила, тоді як в педагогічний вступила на державну форму навчання. Звичайно мама була не в собі від злості, тому що зрозуміла, що я провернула, але тато її заспокоїв. Так вони змирилися з тим, що їхня дочка вперше в житті зробила щось по-своєму.

Навчалася я гарно, отримувала стипендію та продовжувала жити з батьками. Після випуску влаштувалася на роботу до школи та вже після першої зарплатні зрозуміла, що таки помилилася. Попри мою любов до дітей, вижити на такі гроші самій практично неможливо. Не буду ж я все життя жити біля батьків, розраховувати на те, що чоловік буде багато заробляти – повний абсурд. Я хотіла всього домогтися самостійно.

З важким серцем прийняла рішення їхати на заробітки за кордон. Батьки були категорично проти, вмовляли мене залишитися вдома, не хотіли відпускати, але я ж не мала дитина. В зазначений день попрощалася з рідними та сіла на літак до Італії.

Влаштуватися на роботу мені допомогла давня подруга, вона ж і знайшла для мене житло. Робота була важка, але й платили багато. Працювали на фабриці ми у нічну зміну, тому на квартиру доводилося повертатися пізно вночі. Жили ми начебто не далеко, тому ходили пішки. Щоб нічого поганого не трапилося постійно ходили по двох.

Батькам я регулярно відправляла додому гроші. Спершу було морально важко, тому що постійно хотілося повернутися додому. Добре, що подруга була поруч та розраджувала у важкі хвилини. Щоб підтримувати зв’язок із рідними я домовилася зі своїм другом, щоб він купив ноутбук та навчив батьків заходити у соцмережі. Так ми мали змогу спілкуватися через відеозв’язок. З часом батьки пробачили мені мій вчинок та наші стосунки налагодилися. Схоже, вони все ж таки визнали той факт, що я в же доросла.

Коли у нас були вихідні дні подруга знайомила мене із містом. Ми відвідували виставки, театри, парки та безліч пам’яток культури. Саме під час однієї із таких прогулянок я зустріла свого майбутнього чоловіка Івана. Він теж був з України. Родом із невеличкого села. На заробітки їздив от уже чотири роки. Хотів назбирати грошей та побудувати власний будинок. Ми почали зустрічатися. Через декілька місяців я завагітніла. Обоє ми хотіли, щоб дитина народилася вдома на батьківщині, тому вирішили повертатися. Моя подруга теж не захотіла більше продовжувати контракт й поверталася з нами.

Батьки щиро раділи моєму жіночому щастю та з нетерпінням чекали на появу онука чи онучки. Одразу по приїзду додому ми одружилися. Пишне весілля не робили. Відсвяткували у колі рідних та друзів. Перший час жили біля моїх батьків поки будинок будувався. Уже після народження синочка до нас в гості приїхала та сама подруга, з якою ми працювали в Італії на роботі.

Рідні добряче відсвяткували народження онука й подруга від них не відставала. Коли ми з Іваном, втомлені, пішли спати гостя й батьки продовжували святкувати. Саме тоді моя, так звана подруга, розповіла їм мою страшну таємницю.

«Ви думаєте, що ваша Аня свята, правда? Ще б пак! Бідна дівчинка поїхала на роботу заробити грошенят для стареньких батьків та собі на життя. Така молодчина! Гордість батьків, донька якою варто пишатися. Та що ви знаєте про неї?»

Моєму татові такі розмови не сподобалися. Він одразу протверезів та наказав гості пояснити до чого вона хилить. Подруга не поспішала пояснюватися, розтягуючи насолоду.

«Та коли Аня почала зустрічатися з Іваном то вже була вагітна від якогось там італійця. Вона, певно, й сама не пам’ятає як його звати. То і не відомо від кого вона вашого дорогоцінного онука нагуляла. Іван теж молодець, ще той рогоносець. Бігає за нею, як песик на задніх лапках. А що буде, як і він дізнається правду?»

Наступного ранку батьки були самі не свої. Я бачила таку різку зміну поведінки, але не розуміла, що сталося. Коли нам з мамою випала можливість залишитися наодинці, запитала у чому справа. Тоді вона мені й розповіла усе те, що наговорила їм моя подруга. Я була змушена розповісти мамі, що насправді сталося поки я була у чужій країні.

Оскільки ми працювали у нічну зміну, додому поверталися пізно. Одного разу подружка не вийшла на роботу, бо погано себе почувала. Тієї ночі мені довелося повертатися додому самій. Брати таксі я не хотіла, бо воно дороге, а йти недалеко. По дорозі до мене причепився якийсь п’яний чоловік. Я не розуміла, що він мені говорить, але його наміри були не з найкращих. Коли я спробувала утекти, він швидко наздогнав мене й вдарив ззаду по голові. До тями я прийшла уже у місцевій лікарні. Там лікар розповів, що наді мною вчинили насильство. Хоч вони й зробили усі необхідні процедури, через декілька тижнів я зрозуміла, що вагітна.

Коли зустріла Івана одразу розповіла про своє положення та історію, яка зі мною трапилася. Він зізнався, що кохає мене і виховуватимете дитину, як рідну, а правду іншим знати не потрібно. Щоб більше там не залишатися, ми повернулися додому.

Моїм батькам було боляче дізнатися цю жахливу правду, але вони були безмірно вдячні зятю за його велике та добре серце. Подруга ж гостювала у нас востаннє.

Джерело