Я закінчую університет, підробляю, з третього курсу живу окремо від батьків і не залежу ні від кого матеріально. Останні півтора року живу в цивільному шлюбі з Артемом, знімаємо квартиру. Хлопець надійний, з перспективами, університет закінчив кілька років назад, кар’єра у нього стрімко зростає. В майбутньому планували реєструвати шлюб офіційно, Артем нещодавно мені пропозицію зробив.

Правда, весілля домовилися відкласти на рік: мені треба довчитися, отримати диплом, почати працювати. Зрештою, хотіли назбирати грошей на торжество і відсвяткувати весілля хай не з шиком, але так, щоб запам’яталося. Одягнутися, запросити хорошого фотографа, посидіти з близькими, а потім махнути на пару тижнів в яке-небудь романтичне місце. Майбутнє весілля вже обговорили в дрібницях, і, що примітно, ні в чому один одному ми не суперечили.

Та й більш серйозні речі розпланували без непорозумінь. Теоретично. Ми одружимося, рік-другий поживемо для себе, а потім, можливо, почнемо вирішувати житлове питання, а там будемо народжувати. За всіма пунктами домовилися легко і просто, заперечень не виникло.

Проте на практиці все вийшло трохи не так, як бачилося в теорії – несподівано я зрозуміла, що чекаю дитину. Нічого не поробиш – в плани тут же внесли корективи. Поїздку скасували, вирішили просто подавати заяву і народжувати.

Звичайно, вийде все трохи сумбурно: захист диплома, весілля, народження дитини – все протягом якихось двох-трьох місяців. Але якщо вже доля складається так – тому й бути. І все начебто можна вирішити, крім одного пункту – Артем рішуче наполягає, щоб я взяла його прізвище.

Прямо на реєстрації, і ніяк інакше. Щоб всі родичі, присутні в РАЦСі, це чули. І в інший час у мене з цього питання не було ніяких заперечень. Але тепер… Я прикидаю, скільки документів доведеться поміняти, причому в абсолютно різних установах і в стислі терміни, і мені від цього стає страшно. Паспорт, медичний поліс, залікова книжка, диплом…

По моїх підрахунках народження дитини припаде приблизно на захист диплома, і на це теж потрібен час і сили…

Але Артем нічого слухати не хоче. Сім’я – це чоловік і дружина на одному прізвищу, і крапка. А всі мої доводи – прості відмовки. Не так вже й важко це, документи поміняти, я не перша, щодня десятки жінок змінюють паспорти, ніхто не бачить в цьому проблем. До того ж зараз скрізь, кажуть, електронні черги, ніде ніякої тисняви, все приходять за талонами і по запису і роблять справи без суєти і шуму. Але мені якось не віриться, що все так легко і просто…

– Ну давай я поміняю прізвище після народження дитини! Коли все владнається, поїду і спокійно все зроблю…

Але Артем і слухати нічого не хоче. – Міняй прізвище на весіллі, і все.

Я вважаю, що це перший серйозний дзвіночок. Ось така впертість з приводу свого прізвища! Ну не те це питання, де нормальна людина буде наполягати на своєму… Мене серйозно ображає такий підхід.

Якось це нездорово, якщо вдуматися. І правда, дзвіночок? З іншого боку, ну і що тепер, залишатися матір’ю-одиначкою з дівочим прізвищем? Нерозумно. І не варто того. Виходить, треба робити так, як хоче наречений. Але це мені дуже не подобається.

Фото ілюстративне – Haute Couture.