Рік тому я переїхала до свого молодого чоловіка з дитиною до іншого міста. Звільнилася з роботи, забрала дитину з дитячого садка та приїхала. У рідному місті лишилися друзі, батьки, квартира. У новому нікого, окрім кількох знайомих та моєї молодої людини. Виїжджала з відчуттям і недомовленістю перед ним, що це на якийсь час, не назавжди, а так для проби пера.

І ось почалося наше спільне життя. Хлопець, як виявилося, теж був не надто готовий прийняти нас. І розпочалися нескінченні сварки, нерозуміння, недомовленості. Моєму синові теж довелося не легко, новий дитячий садок, нові діти, і він зовсім один, тільки мама. Але при цьому ніхто розлучатися не хотів, розуміли, що любимо одне одного, і треба пройти всі разом.

Він непоступливий, запальний чоловік, через це я стала щось недомовляти, щоб не призводити до зайвої сварки і, живучи весь цей час, я намагалася повернутися у своє рідне місто, але щось тримало, можливо, почуття.

Постійно капала йому, що мені погано, що я хочу назад, що сину погано. Постійно підводила до розриву, але всередині не була згодна з собою. Він терпів, кричав, просив, умовляв. А я на своєму стояла, мабуть, насправді мені погано було, не влаштовували стосунки, стихли почуття або ще щось.

І ось тільки зараз потихеньку все стало налагоджуватися, і стосунки із сином стали кращими, і прислухатися він став до мене. І мені вдалося виїхати додому, у мами був ювілей, поїхала без речей, просто на кілька тижнів.

Відразу після приїзду запропонували чудову роботу, я погодилася, розуміючи, що такої пропозиції більше не буде, але в глибині душі розуміла, що помиляюся. Думала, що вдасться вмовити коханого поїхати за мною, але ні. Усі перспективи у чужому місті він не розглядає.

Я забрехалася всім – собі, батькам, коханому. Сиджу на двох стільцях, а зізнатися не можу. І що зрештою, ми майже розійшлися: він втомився від моєї брехні, що я не їду назад додому. Сказав якось, тобі краще вдома, ось і залишайтеся там, я втомився.

З’ясувалося, що у нього почалося листування з іншою жінкою, боюся навіть уявити, якщо було щось більше. А в рідному місті, якщо бути чесною, мені погано без нього, самотньо і не так все добре виявилося, як думалося. Лише високооплачувана робота, яка буває раз у житті.

І ось у мене є останній шанс все повернути, але стільки втрачено часу, стільки брехні, сама себе загнала в цей кут. Він ще чекає, от тільки не знаю, любить ще чи ні. Усі мої рідні проти повернення мого, адже й я цілий рік невпинно твердила, що мені погано в іншому місті.

А зараз хочу повернутися, довіритися своєму чоловікові, яким би він не був, і плисти однією течією по життю. Ось тільки боюся, що час мій вибіг, і нічого не повернеться.

Чи це просто мій страх бути без нього і насправді мені тут у рідному місті добре? Якщо повернуся, раптом нічого не вийде, і знову сумуватиму за домом, квартирою, за яку доводиться платити, і роботи більше такої не буде.

Скажу що молодик не подарунок, та ще який! Але відчуття людини поруч, яка за внутрішнім відчуттям твоя, прекрасне.

Коли я закінчила школу і подалася до університету, навіть уявити не могла що мене чекає попереду. Але насправді самим найстрашнішим виявилося не навчання, не життя окремо від батьків, навіть не

Одружилися ми рік тому, після народження нашої третьої дитини. Чесно кажучи, до РАГСу вже йти ніхто не хотів, після 14 прожитих років це була лише формальність. Познайомилися ми у друзів,

Моя історія більше схожа на сценарій комедії, ніж на правду. Вірити вам мені чи ні – ваша справа, а я продовжую. 2013 рік – закінчую вуз. 2015 рік – встиг