Оксана сиділа на кухні з подругою Наталкою та пили чай, раптом пролунав телефонний дзвінок.

– Я слухаю, – підняла трубку Оксана.

– Оксана? – Голос свекрухи був явно незадоволеним. – Поклич мені Сергія до телефону!

– Сергій ще не прийшов з роботи.

– Як це не прийшов? Вже майже сім!

– Так, зазвичай він у цей час удома. Але зараз кінець року, вони об’єкт закривають, от і затримується.

– Ну що ж ти, Оксано, його зовсім не бережеш? – обурилася свекруха. – Зовсім не даєш йому відпочити! Сама півдня працюєш, а чоловік нехай цілодобово працює? – градус її обурення здіймався з кожною фразою.

– Я працюю не півдня, а шість годин. Так, маю такий графік. І мого чоловіка це влаштовує. А він також нормально працює. Просто зараз тимчасові проблеми. Які не я йому створюю, а його керівництво, – Оксана не була певна, що свекруха її слухає, але продовжувала виправдовуватися.

Ну звісно, ​​говорила вона даремно!

– Так ось що я тобі скажу: хороша дружина дбає про здоров’я свого чоловіка! І слідкує, щоб він достатньо відпочивав! – продовжувала повчання свекруха.

– Так, Ольга Григорівна, – Оксана вирішила, що простіше погодитись.

– Ну, добре, що ти мене нарешті зрозуміла, – свекруха трохи зменшила оберти. – Так я чому дзвоню: я вам посилку відправила, до Нового року. Відправила на твоє ім’я. Щоб Сергійко ще по чергах на пошті не тягався. З його тяжкою роботою. Тож ти, як отримаєш, подзвони, щоб я не хвилювалася.

– Добре, дякую, Ольга Григорівна. Обов’язково зателефоную.

– Посилку я давно відправила, вже має прийти, напевно. До побачення. Чекаю дзвінка.

– Добре я зрозуміла. Дякую, – повторила Оксана. – Обов’язково повідомлю. До побачення.

– Ну що? Отримала порцію гарного настрою? – усміхнулася Наталя. Звісно, ​​вона ж чула всі виправдання Оксани. – Що хотіла?

– Та переживає, що синочок ще на роботі. Працює надто багато. А я – погана дружина, не дбаю про його своєчасний відпочинок.

– А, ну це зрозуміло. Ти всього шість років погана дружина, а я ось уже сімнадцять! А взагалі, знаєш, у нас із тобою просто золоті свекрухи!

Брови Оксани від подиву поповзли вгору.

– Так, а що ти дивуєшся? Живуть далеко. Бачимося рідко. А це, скажу я тобі, велике щастя, – Наталка вже сміялася.

– Ну так, – посміхнулася й Оксана. – А моя геть, ще й найдобрішої душі людина: посилку нам послала до Нового року!

– Посилку? Чого це раптом? Ніколи не посилала, і ось тобі на?

– Та це я, мабуть, винна. Пам’ятаєш, вона на травневі приїжджала?

– О так! Цей візит навіть я ніколи не забуду, – посміхнулася Наталка.

– Ну ось. Вони ж тоді з Катрусею та Сергієм у цирк ходили. Я Катю вбрала, звичайно. А Ольга й спитала, сукня, мовляв, яка гарна. «Хто ж тобі, Катрусю, купив її?». Напевно, чекала, що Катя скаже: “Татко”. Ну, або, як варіант, якби сказала «мама», то тут же було б мораль, що тато гроші заробив і мамі на сукню дав. На її думку, у нас тільки таке буває. Я і мої заробітки взагалі не в рахунок, на шиї у чоловіка сиджу, ти ж розумієш. Ну, а Катя сказала, мовляв, бабуся Віра у посилці надіслала.

А вона так здивувалася! Почала випитувати, що, мовляв, Оксано, твої батьки вам посилки посилають? І часто? І що посилають? Ну, я й відповіла, що так, надсилають, на Новий рік та Катрусине день народження. Так вона як пристала, що саме посилають!

Ось, певне, вирішила, що вона теж гарна бабуся. І відправила.

– Тааак … – Протягла Наталка. – Ну, бачиш, як добре тобі! Але мені так цікаво, що там! Розкажеш потім, га?

– Добре, – засміялася Оксана.

… По посилку, як завжди, пішли всі разом. Скриньку від батьків Оксани їй зазвичай було просто не дотягнути одній, от і спрацював стереотип. Ну, а Катя – у передчутті смаколиків та краси. Вона ще поштою починала обнюхувати посилку і намагалася вгадати, що там.

Скринька виявилася невеликою, всього кілограма на три.

– Мамо, а чому така посилка маленька? – здивувалася Катруся.

– Ну, у бабусі Олі немає дідуся. А самій їй було важко нести. Тому і посилка менша, – пояснила доньці Оксана. Сергій вдячно глянув на неї.

– Я знаю, там цукерки, – оголосила Катруся, обнюхавши усі кути.

У посилці виявився розсип волоських горіхів та цукерок.

Все б чудово, але… Оксана побачила, що горіхи – саме ті, що вона терпіти не могла: дрібні та темні. Виколупувати ядра з таких – суцільна мука. Та й ядра чомусь часто бувають гіркими. Напевно тому, що такі горіхи залежуються, адже ніхто їх купувати не хоче.

«Ніхто, окрім дуже економних свекрух», – подумала Оксана, але, звичайно ж, промовчала. «І взагалі, може, я даремно єхидничаю, і горіхи просто прекрасні! Зрештою, свекруха живе в південному місті, і, напевно, в горіхах розбирається краще за мене!».

Цукерки… карамельки, іриски, пара пакетиків кольорового драже. «Дуже чудово», – знову вмовляла себе Оксана. «Це ж для Катрусі, а їй якраз добре».

Під цукерками та горіхами був якийсь пакунок. Катя з радісною усмішкою кинулася його розвертати.

І витягла. Три пари бавовняних колготок. Усі три – похмурого коричневого кольору. Розміру на два більше Каті. На виріст, одним словом.

– Мамо, а чому колготки такі… коричневі? – здивувалася Катя.

Так… У Каті таких навіть і не було. Оксана все-таки намагалася одягати доньку красиво і яскраво. Колготки в неї були сині, червоні, білі, навіть жовті… Коричневих не було жодної пари. Оксана вважала, що вони лише для хлопчиків годяться.

– Мабуть, у магазині такі продавалися, – пояснила вона доньці.

Але апофеозом став останній пакунок. У ньому виявилися коричневі сандалі. Зі шкіри «натурального дерматину». Дубові на дотик. І – тадам! На них не було пряжок! Ну, тобто на ремінцях були дірочки для застібок, а самих застібок не було! Не пришили їх!

Сергій спантеличено покрутив сандалі в руках.

– “Знижка”, – прочитав він на підошві. – І зніяковіло глянув на Оксану.

Вона намагалася не дивитись на чоловіка. Чомусь їй було дуже соромно. Так соромно, що вона відчувала, що щоки та шия її червоніють.

Ну все мало б пояснення, якби Ольга не мала грошей. Але… робота у неї, і, відповідно, зарплата, хороша. Живе вона сама. Син – єдиний, як і онука. І… краще б взагалі нічого не посилала!

Катя, зрозуміло, відразу приміряла обнову.

– Ой, а вони не застібаються… – спантеличено простягла вона. – А де застібки? – Куточки рота її поповзли вниз. – А як тоді в них ходити?

– Катруся, знаєш, тато купить пряжечки та пришиє. І тоді можна буде їх застебнути, – пообіцяла Оксана.

Цукерок Ася поїла. Горіхи Сергій намагався колоти. Половина ядер, справді, були гіркими. І так, Сергій ледве їх добував.

Оксана бачила, що він уже сердиться, і швидше включила Каті телевізор – на щастя, показуивли мультики.

– Сергію, ну, все нормально, – погладила вона його по плечу.

– Ага, – злісно буркнув він.

– Ну не засмучуйся. Наприклад, уяви, що цієї посилки просто не було!

– Ага, – повторив він. – Особливо якщо порівняти із тими, що твої батьки надсилають.

– Ну і не порівнюй. Забери і забудь, – порадила Оксана.

Ну, не могла ж вона засмутити його ще більшою критикою подарунка його мами! Він і так переживає!

Зате за традиційним вечірнім чаюванням із Наталкою відірвалася! Вже позлословили вони вдосталь! Всім свекрухам гикалося, мабуть!

Джерело