Це сталося на саме Різдво, той день я не забуду ніколи. Степана вдома не було, я чекала гостей і накривала стіл. Ми з чоловіком у шлюбі вже 20 років, за цей час у нас було по-всякому, але ми вистояли.

Степан повернувся додому якийсь задуманий, крутив в руках телефон, сів за стіл, поїв свої улюблені вареники з капустою, а потім пішов почав збирати свої речі.

Я не відразу зрозуміла, що відбувається, от-от до нас мають прийти гості, тому прямо запитала, що він робить.

– Я йду від тебе, – сказав мені Степан, акуратно складаючи свої речі у валізу. – У мене є інша, я її люблю, і вона мене теж любить.

– Степане, опам’ятайся, про що ти говориш, нам от по 40 років, син зовсім дорослий.

Мені було дуже прикро почути від чоловіка, з яким ми прожили стільки років, що він полюбив іншу. Степан пішов. Щойно за ним закрилися двері, у мене з очей хлинули сльози. Але відразу після цього я відчула неабияке полегшення, і воно було більшим за образу на чоловіка.

– Квартиру залишаю тобі і дітям. У Лариси великий будинок, ми його відремонтуємо і будемо жити.

Квартиру отримував Степан, їм від роботи давали ордери, тому він міг зажадати мого виселення, але не став цього робити. Таким чином він виявив турботу про нашого сина

Степан пішов, а я сіла на диван перед телевізором і задумалась. Майже двадцять років ми були разом. Одружилися коли мені було 19 років, а йому 20. Я ж його ще потім з армії чекала разом з сином, який у нас відразу народився.

Поки Степана не було, я жила у своєї мами, до свекрухи в гості ходила. Але як чоловік повернувся, ми пішли жити до свекрів. Життя, звичайно, було не простим, але я терпіла. У свекрів город великий. З ранньої весни після роботи і всі вихідні я там працювала до пізньої осені. Спочатку все посади, потім все збери, урожай по банкам закрий – нічого, всі так жили.

Потім чоловік отримав квартиру, ми переїхали, стали своє житло облаштовувати. Але город ніхто не відміняв, я їздила до свекрів допомагати.

А потім Степан почав заглядати у чарку, часто і багато, я від нього з дітьми до матері не раз втікала. Потім Степан приходив миритися, божився, що таке в останній раз. Я вірила, прощала, поверталася. Навіщо – сама не розуміла.

І ось тепер, на 41-му році свого життя Степан зустрів Ларису. Я думала, що не впораюся сама, але ні, швидше навпаки – легше стало. З сином Степан бачиться рідко і практично нічим нам не допомагає, але син каже, що він сам вже дорослий і все, що треба, він собі заробить. Він у нас студент столичного вузу, вже сам підробляє.

А через кілька років після нашого розлучення я теж зустріла чоловіка, зовсім не такого як Степан. Він пропонував одружитися, але заміж я більше не хочу. Тепер я точно знаю, що щастя можна знайти в будь-якому віці.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Джерело