Оля – моя найкраща подруга, тому я сиділа під пологовим, доки вона народжувала, дуже хвилювалась.

Пологи були важкими, тому в один момент лікарі прийняли рішення робити кесарів розтин. Наступного дня у неї все боліло, але була змушена підійматися, щоб погодувати дитину. Всі подруги й близькі їй щось смачне передавали, провідати не могли, карантинне обмеження, нікого не пускають, і це найгірше. Їй ж навіть після стресу не було кого обійняти та кому поскаржитися..

Оля була з дитячого будинку, рідні немає, лише брат, який менше за неї на кілька років, зараз в сусідньому місті навчається. А її найближчою людиною є чоловік, він також сирота. Можна сказати, що він з дитинства захищав її від тих, хто за коси смикав, так і пішло, що відтоді вони разом. Потім в одному університеті навчалися, працювати пішли та вже на свою квартиру назбирали.

Звісно, Ореста також не пускали до пологового, тому він міг лише привітати кохану через записки у листівках.

Ось минуло три дні та прокинулась моя Оля від знайомих чоловічих голосів. Сидять біля неї радісні й втомлені чоловік з братом.

– Вас як сюди пустили? Що трапилось?

– Ех, то ми тверезі з ними не могли спільну мову знайти, а так і пустили, – посміхнувся Орест.

– Олю, а до тебе хто у гості приходить? Якусь їжу передає? – запитав брат.

– Ну так, все у мене є, ви не переживайте, ви чому такі втомлені?

– Та от вчора народження сина святкували. Тань, ми то не переживаємо, але може у тебе найдеться, чим нам перекусити, бо після вчорашнього у шлунку такий черв’як поселився! – промовив чоловік, посміхаючись.

– А купити не маємо за що! Вчора з того свята всі гроші потрапили! – додає усміхнений брат.

Джерело