Вирішив я, а точніше моя дружина Аня, позбавиться старого дивана і купити новий. “Підкопили” грошей, і виставили оголошення про продаж старого, за цілком символічну плату.

Але несподівано про наш продаж дізнається тітка Тоня, двоюрідна сестра моєї матері. Дзвонить.

– Ви ще диван не продали?

– Поки що ні, – відповідаю і розумію, що вона мене просто так не відпустить.

– Поступіться трохи?

– Тітко Тоню, там і поступатися нічого, та й навіщо він вам?! – почав я відмовляти родичку.

– А де я за таку ціну куплю диван?!

– Тільки давайте відразу тоді умовимося, виносите самі, оплачуєте, і потім щоби без претензій!

– Які претензії? Ти ж мене знаєш!

В тому й діло, що знаю, подумав я.

– Але гроші я за два рази віддам, – почала ставити умови тітка.

– Ні, так не годиться! Оплата одразу!

– У мене зараз немає, мені що у сина “займати”?

– Як хочете, – відповів я.

– Добре, увечері син приїде і ми прийдемо подивимося.

Приходять увечері, на вигляд обоє незадоволені. Оглядали диван, мало не кожну ниточку.

– Давай допоможеш його винести! – почала тітка Тоня.

– Виносите самі, я ж казав!

– Тобі, що важко допомогти? – запитала тітка, а її син стояв осторонь і не втручався.

– Так! – відповів я, – і напевно йдіть ви додому, я вам нічого продавати не буду!

– Та кому він потрібен, ваш диван, там пружини стирчать, розвалиться скоро! – почала обурюватися тітка.

Випроводив і розізлився на себе за м’якотілість.

Пройшов день. Знову дзвонить тітка Тоня.

– Ну що, ти заспокоївся? – запитує.

А мені й відповідати не хочеться.

– Ми сьогодні диван заберемо, самі винесемо. Зараз син прийде із хлопцями, вже домовився.

А в мене щось спрацювало, що в голові пов’язане з принципами, і не захотів я його продавати. Прямо не продам тітці і все.

– З ким, – питаю, – домовився?

– З хлопцями…

– Але не зі мною!

– Я тобі зателефонувала, домовляюсь, – сміючись і зображуючи люб’язність, щебетала тітка Тоня.

– Ну і?

– Що і?

– Домовлятися з вами я не збираюся!

– Я зараз твоїй матері зателефоную, що значить не збираюся!?

– Та дзвоніть кому хочете, – відповів я і поклав трубку, реально втомила.

Хвилин за десять у двері постукали.

– Ми по диван, – сказав один із трьох хлопців.

Я вже махнути хотів на всю цю плутанину, затіяну тіткою Тонею, і готовий був погодитися продати.

– А гроші за диван де? – втомлено питаю.

– Нам не давали, сказали тільки забрати, – відповів один із вантажників.

Дзвонить телефон. Тітка Тоня відразу запитує:

– Там вантажники вже прийшли? Нехай виносять тоді, зараз машина під’їде.

– Ну а гроші де? – вже майже погодився я на цей продаж.

– Я з твоєю матір’ю поговорила, за два рази віддамо, не хвилюйся.

Знаю свою маму, на таке вона ніколи б не пішла, в такі речі вона не втручається і дотримується таких поглядів щодо рідні, як і я.

– До побачення, – відповів я, розуміючи, що голову мені задурила тітка Тоня з неймовірною силою.

– Хлопці, відбій, – сказав я вантажникам, зачиняючи двері, – Ви не за адресою!

Потім тітка Антоніна мені ще довго дзвонила, але я реально втомився від неї і її приколів.

Диван продали за кілька днів адекватним людям, про тітку Тоню намагаюся не згадувати. Завтра з дружиною по новий диван поїдемо.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.

Джерело