Бабуся на прохідній безцеремонно зачинила перед нею двері і рикнула:
– Чого тобі?
– Мені б… заміж, – прошепотіла вона.
– Дивіться, куди зібралася, – усміхнулася стара. – А навіщо тобі?
– Щоб любити когось, – видихнула дівчина і почервоніла.

– Отож, не маєш кого любити? – незвично ласкаво запитала стара. – Ну, це ми зараз швидко виправимо, – заспокоїла бабця і, понишпоривши під своїм столом… тицьнула їй в руки кошеня, яке взялося нізвідки.

– На, люби. Іди, – наказала «зла відьма», не давши навіть відкрити рота нареченій-невдасі. – І поки не полюбиш – не приходь.

Кошеня було жалюгідне – худе, брудне і вічно голодне. Згодом воно обросло красивою густою шерстю, пихою і байдужим ставленням до господині. Любити його було нелегко: кіт завзято відмовлявся ходити в свій туалет, точив кігті об шпалери, чатував у темряві та кидався на ноги, болісно впиваючись кігтями і зубами.

Потім залишивши ці дитячі забавки, почав «свою розмітку» на туфлях, шубі, ліжку, килимі, дверях, книгах. Спочатку вона хотіла його каструвати, але потім подумала, що навряд чи зможе пояснити старій відсутність у кота такого важливого органа та облишила цю ідею. І як такого любити? Вона намагалася з усіх сил, але кіт у відповідь тільки паскудив в її косметичку.

– Ось ваш кіт, – дівчина простягнула бабці добре вгодованого, чистого, доглянутого, гарного кота. Той зістрибнув на підлогу і став тертися об ноги «старої відьми», щось привітно мурличучи. – Не можу я такого любити. І навіть не знаю, чи потрібна йому моя любов.

– Любов всім потрібна, – повчально сказала стара. – А випрошувати вийти заміж до мене нема чого приходити.
– А я туди більше не хочу, – посміхнулася дівчина.
– Ось воно як, – здивувалася бабця, і перший раз уважно глянула на неї. – А навіщо тоді?
– Щоб мене любили, – заявила панянка.

– Ну, звичайно, навіщо ж іще, – невдоволено гмикнула старенька. – Знаєш що, іди на роботу, там у тебе є Ігор Семенович, він любить тебе без пам’яті. А тут тобі нема чого робити, – сказала, як відрізала, стара.

Ігор Семенович і справді був у її житті. Дивився на неї довгим тужливим поглядом, але підійти не наважувався. У минулому році, на корпоративі вони опинилися за одним столиком, і він торкнувся її своєю рукою. Рука була волога, м’яка, неприємна. «Добре, що інших подробиць про нього я не знаю», – з полегшенням подумала вона тоді та пересіла за інший столик.

По дорозі додому вона наказала собі: «Треба спробувати!», – і запросила Ігоря Семеновича на чашку чаю. Чаювання закінчилося у неї вдома. М’якими, вологими і неприємними у Ігоря Семеновича виявилися не лише руки. «Нічого, це не головне», – суворо поставила вона себе на місце та погодилася зустрітися з ним завтра. Потім післязавтра, потім поїхати разом відпочити, а потім переїхати до нього.

Дні потягнулися тужливі, сонні, сірі.

Ігор Семенович зазирав у очі та був готовий виконати будь-яке її бажання, але бажання пропали. Крім одного – втекти світ за очі.

– Не хочу так більше, – з гіркотою сказала вона бабці, коли побачила її біля прохідної.
– Так ти, люба моя, сама не знаєш, чого хочеш, – пробурчала баба. – Ось що, іди додому і подумай, чого хочеш, а чого не хочеш, що подобається, а що не подобається. Що твоє, а що «чуже», «наговорене». «Своє» залишай собі, а мотлох всякий – мети мітлою – і з цими словами бабуся вручила їй мітлу і підштовхнула до виходу.

«На чому ж ви будете літати, бабусю?», – дівчина хотіла сказати ущипливо, але вчасно зупинилася.

Насамперед вона викинула мітлу, потім старі речі, які вже кілька років припадали пилюкою в шафі, потім журнальний столик, який був страшенно незручним і так само страшенно модним, потім усе, що «може колись стане в нагоді», але так жодного разу не стало, туди ж вирушили журнали з «правильними» порадами з організації «правильного» життя, незугарні штори, які її давно дратували, але ідеально підходили її кухні згідно фен-шуй, помила вкрите пилюкою вікно, яке ледь пропускало світло, виявила, як багато непотрібного, зайвого, непрактичного розкладено по поличках, шухлядках, коробочках, розіпхано по кутах.

Змітаючи сміття, вона побачила на підлозі свій старий акварельний малюнок. Змівши з нього пилюку, з сумом подумала, як давно вона не малювала.

Фарби та пензлі знайшлися майже відразу, вони немов чекали її за дверцятами старої шафи, що скрипіла. Передчуваючи давно забуте задоволення, вона занурила пензлик у фарбу.

У цей момент у двері постукали.

Перед нею стояв симпатичний молодик з бабиною мітлою в руці.

– Вибачте, дівчино, це не ваша мітла?

Джерело