– Чекалова! Олено, чекаю на пояснення! Я стою опустивши голову, але не тому, що відчуваю себе винуватою, а тому що боюся, що пухкі пальці Степаниди Іванівни, моєї першої вчительки, якими вона розмахує переді мною, ось-ось торкнуться мого обличчя. І я не розумію, якого пояснення вона очікує від мене. Що я повинна їй пояснити, що мені семирічній здається, що перила ідеально створені для того, щоб по них з’їжджати? Що це весело і трохи хвилююче? Я намагаюся виправдатися, але сама собі не вірю. – Тобі не соромно? – питає вона.

Мені чесно не соромно, але я киваю і заливаюся сльозами. Не від сорому, від безсилля перед великою і грізною тіткою, наділеною владою вимагати від мене пояснень. Шкільна лінійка. Я стою перед усіма і мене вичитує завуч. – Тобі є, що сказати на своє виправдання? А що сказати? Що я люблю читати книги, розповідати історії, танцювати, моря і океани? І зовсім не люблю хулігана Владика з «неблагополучної сім’ї» з яким я чомусь повинна робити уроки, тому що він відстає.

І я спокійно після школи йшла додому до своїх книжок, а Влад по своїх хуліганських справах і ми були надзвичайно цим задоволені, поки нас не здала головна ябеда школи. Але мені потрібно якось виправдатися, що мені не цікаво з Владом, а Владу не цікаво зі мною і дуже цікаво окремо.

Що Владу плювати на літературу, але він вміє метати ножі з п’яти метрів і вони всі потрапляють у ціль. Але я мовчу, і Влад мовчить, це робить нас союзниками і стає початком великої дружби. Дивно, що я знаходжу в собі сили не опускати голову і дивитися «зухвало». Прекрасним зимовим днем ​​я стояла на своєму ганку, милувалася на сніжинки, схожі на пір’я білих птахів, немов хтось на небі вибивав гігантську подушку і вона порвалась.

Я їла морозиво. Пломбір. І світ був сповнений світла і теплоти. Сусідка, вигулювала своїх онуків, зміряла мене поглядом і сказала: – Як ти можеш з такими щоками їсти морозиво? Щоки зі спини видно. І у мене в голові промайнула зграя слів в своє виправдання, що у мене зріст 170 см, а важу я всього п’ятдесят кілограм, що в мені химерний коктейль з азіатських і козачих кровей, і мій тато теж кругловидий, хоча і худий. Але замість цього я дивлюся «зухвало» і кажу, щоб тітка дивилася за собою і своїми сопливими онуками. Розвертаюся і йду додому. Чую в спину: – Ось я мамі твоїй розкажу, вона тобі надає! Мені дивно чути, що можна надавати шістнадцятирічній дівчині, але вирішую промовчати. ​​

Я вже кілька років працюю в рекламному і заміжня. Мій свекор, сидячи за моїм столом і жуючи мої бутерброди раптом вирішив мені дати уроки по маркетингу. Розмову він почав з фрази: “Я хочу тебе посварити за вашу останню рекламну кампанію. Ось поясни мені… ”Мене що? Посварити? Єдина людина, яка може мене посварити за мою роботу – це людина, яка платить мені гроші. Все. Я пропоную свекру ще бутербродів.

Але не допомагає. І я більше ніколи не запрошую його в гості. Вам завжди доведеться виправдовуватися. За те, що ви живете якось не так, за те, що щасливі якось не так, за те що любите якось не так. Але тільки в тому випадку, якщо ви самі вважаєте, що це якось не так і вам потрібно за це виправдовуватися. Коли хтось вимагає від вас виправдань – це значить, що хтось великий, а ви маленький. І коли ви реально маленький – цьому дуже складно протистояти. У тебе немає сил, немає можливостей, досвіду та ресурсів для цього. Коли ти великий і ресурсний, ти маєш право поступати так, як ти вважаєш правильним в даний момент. І тобі не повинно бути за це соромно.

Ти маєш право не ставати маленьким тільки для того, щоб хтось відчув себе великим. Хто хоче бути скривдженим, знайде можливість образитися. Хто хоче вирости за ваш рахунок, завжди знайде за що вас «посварити». Якщо я справді винна, я кажу: «Пробач мене, що я можу зробити, щоб компенсувати завдані мною незручності».

Якщо я не винна і не зробила нічого поганого, але від цього залежить моє благополуччя, я не брешу, не викручуюся і не виправдовуюсь, я говорю: «Давайте обговоримо ситуацію, що склалася і спробуємо знайти компроміс». Якщо від мене чекають виправдань з метою підняти свою значимість і підрости, то я… нічого не кажу. Це не моя війна.

На неї можна не ходити. І взагалі беріть приклад з моєї мами. Коли їй говорили, яка у неї противна дитина, вона відповідала: «А нам вона подобається, ми нею пишаємося, у неї все дуже добре виходить, головне що вона щаслива». Навчіться говорити це собі в будь-якій ситуації: «А я собі подобаюся, у мене все добре виходить, я собою пишаюся і головне, що я щаслива».

Будьте великими. І подобайтеся собі. Олена Пастернак Джерело