Із чоловіком були знайомі ще до наших стосунків. Мій майбутній чоловік був другом мого молодшого брата.

Хлопець хороший золотий, будь-яка такого хотіла б, але життя штука дивна. У нього на той час була дівчина, у них були цілком серйозні стосунки, і вони весілля планували після армії.

Але сталася сумна і, на жаль, буденна ситуація. Дівчина солдата не дочекалася, з’явився інший гарненький і випещений і вона, втративши голову, побігла за ним, зрадивши всі минулі почуття та клятви.

Щоб солдатові було легше служити, казати йому ніхто нічого не став. Написали коротко і просто: «Кохання твоє у навчанні, поки відповісти не може». Служити залишалося зовсім трохи, то солдат і повірив.

А що робити далі? Він повертається додому, всі їдуть його зустрічати, а кохана дівчина про нього забула. Загалом, я поїхала зі всіма зустрічати його.

Ситуація кумедна. Він шукає її очима, а я намагаюся якомога м’якше йому все пояснити. Він лише сумно усміхнувся і сказав: «Так я відразу все зрозумів, але надія крихітна все ж жила в серці».

Відгуляли ми його повернення і дембель, він підбадьорився, відійшов від серцевих ран і запросив мене на побачення. Чого-чого, а такого я не чекала. Я за нього старша на 5 років, тому й не думала, що він на мене подивиться.

Разом з тим ми вже 22 роки. Старшого сина одружили, молодший інститут закінчує. А чоловік сміється і каже, що якби вона тоді дочекалася, не побачив би свого щастя.

Ось так. Їхала допомогти, зустрічала чужого солдата, а в результаті знайшла чоловіка та кохання всього свого життя.