Звати мене Василина, мені 68 років. Є чоловік Тарас, на 5 років старший. Вже думаємо про те, щоб жити на саму пенсію. За життя встигли чогось досягти, а щось просто назбирали. Одним словом,  усе як у всіх: радіємо тому, що маємо, але хотілося б більше.

Коли діти були малі, їх вихованням займалася я. У нас з Тарасом син і донечка з різницею в півтора роки. Я пам’ятаю ті часи дуже чітко, і повірте, жили діти дружно. Напевно, завдяки житловим умовам. Ми маємо чотирикімнатну квартиру. Потреби сидіти одне у одного на голові не було жодних. Особиста кімната, своя територія. Саме те, що потрібно людині будь-якого віку.

Роман і Марійка ходили в одну школу, всіляко допомагали одне одному, потім  навчалися у вишах і зв’язок між ними почав помітно губитися. Син довго не міг знайти собі дівчину. Були, звісно, ​​якісь спроби. Але закінчувалося все приблизно однаково: кілька місяців депресії та сумні очі з темними колами під ними.

Дочка Марійка, навпаки, хотіла всю себе присвятити навчанню, а згодом зробити хорошу кар’єру. Але почуття привели її до молодого чоловіка, який згодом і став її чоловіком. Потім народився онук Назарчик, і дочка стала класичною домогосподаркою. Професія, яку вона освоювала, досить динамічно розвивається і з кожним роком дочка втрачала кваліфікацію. Цей факт для мене особливо сумний.

І ось нарешті син Роман знайшов собі наречену. Спокійна дівчина з іншого міста. Розписалися, не робили гучного весілля. Ми з батьком подарували молодій сім’ї добрий конверт із грошима. Щоб був якийсь розвиток і старт молодій родині для початку. Час зараз не спокійний, гроші всім потрібні. Син узяв кредит на квартиру та авто. Одним питанням поменшало.

Але, виявилося, ми дуже помилялися. Це якраз таки був лише початок. Почну, мабуть, із дочки. Роль материнства їй дуже близька. Вона хоче стати фахівцем, повернутися у професію та вирішувати поставлені завдання. Сина вона любить, але не розуміє, як можна витрачати вільний час на сім’ю. Каже, важко неймовірно.

Її чоловікові це не дуже до душі, а тим більше що квартира його. Виходить, що щоразу у суперечці він використовує цей козир, щоб перемогти у дебатах з дружиною. Це прикро, особливо коли розумієш, що вдіяти вже нічого не можна. Не те, щоб він був поганою людиною, але в його розумінні чоловік повинен приносити гроші, а жінка стежити за домом та дітьми. Але доньці такий підхід не близький.

Син теж почав розчаровуватися у шлюбі: дружина його втомлює причіпками. Не хоче вона виплачувати гроші за кредит із частини своєї зарплати. А потім ще й за плитою стояти. Молодість у неї одна, і свої кошти їй знадобляться на щось корисніше. Це, звісно, ​​за її словами. Син, мовляв, нехай і працює. Ось такі нині запити у панночок.

Роман здався першим. Зустрівся із сестрою, пожалівся на життя. Вона теж не залишилася осторонь. І ось що вони вигадали.

Повідомили нас з чоловіком, щоб ми, у нашому віці, писали заповіт. Квартира хороша, район підходящий. Їм, чи бачте, потрібніше. Батьки ж мають допомагати дітям.

А ми ще самі ще досі працюємо. Руки-ноги, дякувати Богу, в нормальному стані. Як і голова. У планах трохи відпочити, зайнятися улюбленими хобі, подорожами. Ми розраховували, що діти вже дорослі, може, й нам допомагатимуть. А тут такі новини. Але Роман був невблаганним. Вимагав, навіть голос підвищував. Наполягав на своєму.

Ось тепер ми з чоловіком порадилися і дійшли такого висновку: квартиру ми розмінюємо. Двокімнатної нам вистачить із головою, та й платити менше треба буде. А гроші, що залишилися, розділимо навпіл між дітьми. Повірте, там зовсім небачені багатства вийдуть. А якісь кошти у нас відкладено на чорний день.

Але тепер наше ставлення до спадкоємців, тобто наших дітей, змінилося повністю. Ми вирішили бути тепер з ними жорсткіше. А це означає – жодної допомоги в майбутньому. Ні грошима, ні подарунками. Батьки починають жити для себе, не так вже  багато часу у нас лишилося. Діти вже дорослі. І досить нескромні. Нехай вирішують свої питання самі. Ось думаємо, чи це нормально.

Може, ми надто суворі, і вимоги про заповіти не така вже й погана ідея? Можливо, це згуртує, допоможе дітям, а ми тільки дарма на них сваримося?

Але мій чоловік непохитний – не допомагати більше і крапка. А я все ще маю сумнів. Ну, життя покаже. Дякую, що прочитали, навіть якось легше на душі стало. Велике спасибі. Буду дуже вдячна за поради.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.

Джерело