В невеличкому селі, яке знаходилося десь в 35-ти хвилинах їзди від міста жила одна бабуся – Галина Дмитрівна. Вона була людиною світлою, завжди була дуже веселою та доброю до всіх людей.

Коли вони, ще багато років тому назад, одружилися з чоловіком, то вирішили купити невеличку хатину в селі, щоб жити окремо, а не зі своїми батьками під одним дахом. Це був дуже гарний час, великі плани на життя, справжнє щастя в родині, а незабаром і очікування поповнення в їх сімействі. Доленосна подія для цієї сім’ї – народження двох маленьких і чарівних донечок.

Донечки росли не по днях, а по годинах. Навколо завжди панувала дуже приємна тепла родинна атмосфера дитячого сміху, радості та веселощів, яка освітлювала їх сім’ю. У дворі молодих та щасливих батьків часто збиралися інші діти з села, сусідів, і вони цілими днями гралися на подвір’ї та саду молодої сім’ї, зрідка роблячи перерву на смачну мамину випічку, свіжий борщик та пироги.

Галина Дмитрівна була дуже працьовитою жінкою. Щодня вона працювала в колгоспі, а ввечері прала, готувала, прибирала і город полола вже вдома, а у господарстві порався чоловік. І так день за днем, рік за роком.

Батьки й не помітили, як їх донечки виросли і перебралися жити в місто, адже там великі можливості були для них. Залишившись удвох з чоловіком, вони довго сумували і все стало якимось прісним та нерадісним зовсім в їхньому житті. Навіщо багато готувати, якщо нікому їсти її страви, навіщо постійно прати речі, якщо їх не кому бруднити. Старенькі стали відчувати себе геть нікому не потрібними, раніше скаржилися трішки на втому та галасливих малих діточок, а зараз тихо та сумно у їхній сільській хатині.

Але що тут зміниш, таке життя, діти виростають і йдуть у далекі дороги, живуть своїм життям. Дочки були постійно зайняті своїми справами в місті, тому особливо увагою батьків не балували, можливо думали, що їм і так добре, без них, нарешті можуть відпочити від дитячих криків і постійних турбот.

Через якийсь Галина Дмитрівна залишилася зовсім одна. Тоді їх хата і стала вже зовсім порожньою і як ніби душа з неї пішла, пустка і в хаті і на душі. Дівчатка вже зовсім виросли, влаштувалися на роботу і будували свою кар’єру, куди вже там виділити час, та в село з’їздити, тут би самим відпочити. А Галина Дмитрівна все чекала. Кожен день сиділа біля віконця попиваючи свій улюблений чай, в очікуванні знайомих і таких рідних облич.

Одного ранку вона прокинулася в дуже хорошому настрої, емоції переповнювали її. Вона вийшла на подвір’я і знову нахлинули ті емоції з минулого, з того часу, коли дітлахи бігали у дворі і така рідна мама була потрібною і важливою для кожного з них у той далекий час. Від таких спогадів у жінки запаморочилося в голові, в душі щось затріпотіло.

– Нічого, – промовила сама до себе вона, – зараз трішки полежу в кімнатці і все прийде в норму, все погане минеться.

Вона, присівши на стільчик, вирішила набрати свою Маринку, старшу доньку.

Марина відповіла відповіла відразу:

– Мамо, привіт, у нас все добре. Я зараз квартальний звіт готувала саме, трохи зайнята зараз, давай я тебе пізніше наберу, можливо, як буде у мене час.

Квапливо промовила Марина, а Галина Дмитрівна так і не встигла нічого сказати доньці.

Вона поклала свій старенький телефон на стіл і повільними кроками ледь дійшла до свого ліжка. Вона лягала з думками, що напевно вже не потрібна тут нікому, дівчатка її вже зовсім дорослі, у них своє життя, свої проблеми і турботи.

З цими думками вона і заснула. Заснула в свій останній ранок. Не забувайте про своїх батьків, адже для них ви завжди залишаєтеся маленькими пустунами, яких хотілося б бачити частіше у своїй хаті. Вони все життя жили заради вас. Поки живуть батьки, то ми ще є діти.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.