5 років Галинка жила у своєї тітки та дядька. Так вийшло, що їхній син швидко одружився й почав жити самостійним життям, тому його кімната пустувала, от вони й вирішили самі запропонувати, щоб Галинка у них жила. Вона ж вступила у їхнє місто, а гуртожитки п0гані, умови жахлив1, то й краще, щоб у теплоті, ситості та під добрим наглядом.

Звісно, Олена не хотіла, щоб донька там безоплатно жила, тому і запропонувала платити, вони погодилися, і по-родинному, зменшили ціну звичайної оренди на 20%. Гроші за проживання Олена завжди надсилала вчасно, а крім того, кожні три місяці привозила родичам сільських смаколиків, і так багато, що одна Галинка цього б ніколи за життя сама не з’їла. Навіщо це робила Олена, навіть Галинка не розуміла, навіщо мама скільки для них робить, адже для себе вона самостійно купувала продукти й готувала сама.

Ольга та Володимир стежили за підняттям цін на оренду, тому тільки це ставалось, відразу повідомляли Олені й ціну збільшували. Інколи Олена з Галинкою говорили про те, що могли б знайти скромніше житло і дешевше, але мамі було спокійніше, що донька під наглядом.

Щоліта Олена радо зустрічала родичів на два тижні, годувала їх, давала відпочити й пакувала великі пакети зі смаколиками. Не знали вони, що таке город сапати чи вишні збирати.

Згодом Галинка почала з хлопцем зустрічатися, привозила його додому з мамою знайомитися. Олені він сподобався, добрий, розумний, її дівчинку не ображає, дала їм добро на одруження, але лише після того, як вона закінчить університет. Все склалось саме так, як і просила Олена.

Восени до Олени почала телефонувати Ольга й говорити, що та щось затягнула з приїздом, вони вже не можуть дочекатися свіженької картопельки та хрустких огірочків. Звісно, жінка здивувалась і запропонувала їм приїхати у гості, мов всім цим пригостить, тим паче машина у них є. Чому ж ні? На тому дзвінок обірвався, як подумала Олена, пропав зв’язок, чекала, коли ж родичка подзвонить, щоб сказати, у який день навідуються, але натомість зателефонував Володимир.

– Отака ти вдячна, Олено! – говорив він. – Користувалась нами, доки допомога була потрібна, а тепер вирішила забути? Ех, ні! Якщо ти така у нас, то й ми такі будемо! Знаєш, ми твоїй доньці багато забували, але тепер ти про нас забула, і ми вирішили згадати. Ми домовлялися, що Галина пратиме лише раз у тиждень, але вона часто прала і двічі в тиждень! Я порахував, скільки тижнів вона жила з нами та додав всі прання, які вона здійснила додатково. Ти повинна повернути нам ще 15 тисяч гривень! Якби ти до нас по-людськи ставилась, то і ми б до тебе, а так… маєш, що заслужила!

Олена не могла повірити своїм вухам. У її голові бриніла думка порахувати всі ті продукти, які їли вони, а не донька, але у неї б язик не повернувся сказати, що рідні люди їй щось винні ще. Попри це Олена наважилась сказати скупим родичам, що нічого повертати не буде. Вони сказали, що вона жадібна й невдячна та після цього спілкуватися з нею та її донькою не бажають.

Спочатку Олена вже думала переступити через себе і помиритися, а потім зрозуміла, що такі «рідні люди» їй не потрібні.

– Можливо, вони й праві, не знаю, та всі роки життя Галинки там я платила й віддавала все, що мала, тому і не думаю, що ще щось їм винна. Колись Бог розсудить нас, а поки я не збираюсь повертати того, чого не винна. Для себе звідси винесла урок, що краще платити чужим людям більші гроші, ніж потім все життя бути винним комусь з таких горе-родичів! – говорила Олена подругам.

Джерело