Ми з чоловіком хоч і живемо в селі, та в нас добротний двоповерховий будинок. Ми надіялись, що одна з доньок залишиться з нами, але обидві вискочили заміж, і стали жити окремо, в нашому ж селі. Діти нам подарували двох онуків, і ми, щоб хлопчики згадували нас все життя з усмішкою, з Славою вирішили подарувати в місті їм по квартирі.

Ми вирішили з чоловіком таким чином подбати про майбутнє наших онуків.

Живемо ми добре, і гроші у нас були. Наші онуки зі своїми батьками живуть у нашому ж селі. Артему 14 років, а Дем’яну – 17 років.

Але наші онуки категорично відмовляються жити в квартирах, які ми їм купили.

– Не потрібні нам ці квартири! Ми в місті не будемо жити! Ми житимемо в селі! А квартири, які ви нам купили, ми продамо та займемося бізнесом! – заявили нам наші онуки.

Ми просто в подиві із чоловіком. Ми зі Славою багато років відкладали гроші. Я заощаджувала. Все, що нам вдавалося виростити на городі, у саду та наше господарство: ми все продавали і нагромадили чималу суму.

Ми порадилися зі своїми дітьми та купили хлопчикам квартири. Спочатку ми купили одну квартиру, а потім в іпотеку купили квартиру для молодшого онука Артема. Щоб їм було де жити, коли вони закінчать школу і поїдуть вчитися, щоб було їм, де жити зі своїми сім’ями, коли вони одружаться.

А онуки нам кажуть:

– Самі переїжджайте та живіть у своєму місті! А ми житимемо тут, у рідному селі!

Нам із чоловіком так прикро! Невже вони не розуміють, що в нашому селі вони не мають майбутнього? Невже вони все життя хочуть горбатитись на городі та з господарством, як це робили ми з чоловіком і зараз роблять мої доньки зі своїми чоловіками?

Невже мої онуки не розуміють, що жити у місті набагато краще? Може, вони подорослішають і стануть мудрішими? У нас із чоловіком залишилася надія тільки на це.

Фото ілюстративне

Джерело