Надійка в мене п’ята дитинка. На світ вона з’явилась на саме Водохреща. Як сьогодні пам’ятаю, морозяка був, ще той. Я виховувала дітей у важкий час. Старший Данило до Польщі чкурнув. За ним Іринка до Херсону на заробітки подалася. Додому не навідувалися. Коли чоловіка не стало, я їм дала знати, але куди там, – не вийшло їм приїхати.

Наталі всі дивувалися в селі. Вона чи не єдина, хто зважився стати багатодітною мамою в той час – важкий час.

Наталя вийшла заміж, коли ще й сімнадцяти років не було. Василь був господарем лише на словах, а до діла таке… сама Наталя все робила, а чоловік все більше і більше чарку до рук брав.

Один за одним в сім’ї з’являлися дітки. Старшим був Данило, потім Іринка, Мирося, Степан і наймолодша донечка Надійка, яка народилася на саме Водохреща.

Всі в селі жаліли жінку.

– Годуєш їх, годуєш, а на старість хтозна, як буде. Дай Бог, щоб хоч одне з них біля тебе залишилося, щоб допомога тобі була, – говорили односельчани.

Наталі й справді було важко. Особливо коли діти нездужали. Часто і з Мирославою в лікарні лежала – кволою була дівчинка. Але Наталя не здавалася. Тримала дві корівчини, пару поросят, гусей, курей. На городі всі овочі вирощувала. Діти правда трохи допомагали. В школі їх хвалили. Так і жили рік за роком.

Минув час, вже й Данило зі школи випустився. Наталя хотіла, щоб хоч якесь училище закінчив, але той надумав до Польщі поїхати.

– Мамо, буду вам гроші висилати. Вже легше вам всім буде, – говорив син. Та як поїхав так і пропав. Перші місяці якусь допомогу передавав, а згодом Наталя була щаслива, коли хоч якусь звісточку від сина отримувала.

Ледь Іринка школу закінчила, як також надумала з рідного дому податися. В Польщу до брата її не пустили, ще по віку не підходила, так вона з подругою вирішила на сезонні роботи в Херсон поїхати. В той час в нашому селі збирали бригаду.

Як поїхала, так і залишилася там жити. Вийшла заміж, але краще б одна залишилася. Таку ж долю повторила, як і мама. Чоловік “гуляка”, а вона, ще й двадцяти не мала, як вже троє діточок на світ привела. Важко їй було там, на чужині, а додому не поверталася. Соромно було, та й грошей на дорогу в неї не було.

Наталя вже й молодших зі школи випустила. Мирося пішла вчитися на кухаря, Степан в залізно дорожнє училище подався, а наймолодша Надійка на перукаря вчилася.

Всі з дому порозбігалися. Навіть щоб попрощатися з батьком, який замерз після гучного “святкування”, не всі змогли приїхати. Данило з Польщі геть не було як, Ірина також без копійки в Херсоні сидить. Лише Мирося, Степан та Надійка змогли підтримати матір. Довго вони не горювали, ніякої від нього користі не було…

Поки одні діти вчилися, а інші вже пішли на свій хліб, Наталя в селі всю господарку тримала лише для них. Все для дітей, їм же важко в тому місті жити. А ті не дуже раді й приїжджати. Одна Надійка частенько навідувалася до мами, щоб допомогти, а потім сумки тягала, і не лише собі, а й Мирославі і Степану, щоб мама не хвилювалась, чи мають що їсти.

Згодом Від Данила з Польщі прийшла звістка, що він там одружився. Сім’я в нього, діточки, все як має бути. В дружину взяв собі польку, та й живуть щасливо.

Ірина зі своїм чоловіком розлучилася. Додому так і не приїжджала. Сама давала собі раду з дітками в Херсоні. А Степан все частіше став нагадувати мамі її чоловіка. Такий же “випивака”, як і батько, лише друзі йому були на думці. В місті він довго не протримався, там потрібно заробляти гроші, а важко працювати він не хотів. Тому й приїхав назад до матері, в тої хоч поїсть нормально, та й дах над головою є.

Надійка, як приїжджала, та і приїжджає. Про маму ніколи не забуває, і для Наталі це була єдина радість. Навіть коли приїжджала, то  мама не заставляла її щось робити, а просто сиділа з нею за столом, та й милувалася дитиною. Але і цього вона позбулася.

– Наталю, Наталю! Нещастя, – гукала сусідка з вулиці. – Надійка твоя… не впорався водій…

Ледь пережила жінка ці дні. Світ для неї в цей час став чорно білим. Вона не жила, а просто існувала. Все життя вона дітям присвятила, а на старість з сином непутящим залишилася…

Сусіди часто заходили до неї, поїсти приносили. Наталя брала ті харчі й лила сльози… Згадувала народну мудрість: “Діточок годуй і торбу ладуй”.

Фото ілюстративне

Джерело