Я навчалася на третьому курсі. Батьки мої жили у селі, грошей у нашої родини не було, через моє навчання влізли у борги, але ніколи не скаржилися й навіть не дорікнули, що роблять це заради мене. Щоб хоч якось допомогти рідним я вирішила влаштуватися на роботу.

Я почала добре заробляти й батьки практично виплатили борг. Залишилося зробити останній внесок – 4 тисячі гривень.

Того дня я працювала у нічну зміну. Вранці начальник видав мені зарплатню та ще й премію за відмінну роботу. Я була невимовно рада, бо цих грошей вистачить, щоб з усім розрахуватися. Додому поверталася своїм звичним маршрутом через парк. Раптом мені так закрутилося у голові, що я вирішила присісти на лаву.

Згодом все минулося і я поспішила на квартиру. Не встигла я вийти на вулицю, як зрозуміла, що залишила свою сумку на лаві. У ній же усі мої гроші й документи. Чимдуж кинулася назад, але не могла пригадати, де саме я сіла відпочити.

У голову приходило лише погане. Мабуть, хтось уже знайшов мою сумку та радіє своїй невимовній удачі. Це ж треба бути такою дурепою. На очах з’явилися сльози. Сама вина, навіщо було сідати на ту кляту лаву! Десь зо пів години я бігала по парку безрезультатно шукаючи зниклі речі, але все марно. Коли я вже втратила надію, почула, що мене хтось кличе. Обертаюся і бачу перед собою симпатичного хлопця, який тримає в руках мою сумку:

-Це часом не ваше? – лагідно запитує мій рятівник.

На радощах я кинулася в обійми цьому незнайомцю:

-Я не знаю як тобі дякувати! Тут же уся моя зарплатня

-Тоді з тебе кава і тістечко. Я люблю шоколадне…

Того вечора ми пішли на перше побачення й от уже чотири роки, як зустрічаємося.

Джерело