Літаки, гудучи по-джмелиному, борсалися у хмарах і несли своїх пасажирів до Туреччини. Мій таточко-фірмач узяв мене з собою туди у справах (справи, звісно, були в нього), щоб показати донечці Чорне море з іноземного боку, бо з рідного, Кримського, це відбувалося до цього щорічно.

Я, зручно вмостившись у кріслі, міцно тримала батька за руку, іноді підносячи її, сильну і надійну, до губів і цілуючи на знак вдячності, що він для мене зробив. А дякувати дійсно було за що. Коли відсвяткувала своє десятиріччя, втратила маму. І татусь, незважаючи на свої матеріальні статки і привабливість, не побажав створювати нову сім’ю, а весь вільний час віддавав моєму вихованню. Йому подобалося, що була такою лобастою, як і він, що успадкувала його недовірливо-допитливий погляд і скептичний, аналітичний розум. Була і здібною, охочою до знань і сторицею отримувала  нагороди від батька за кожну нову сходинку у світ знань, яку зуміла подолати.

Закінчила аспірантуру, і захистила кандидатську дисертацію (і це у двадцять і п’ять!). Батько пишався моїми досягненнями, але й дуже переживав, що була ще й досі незаміжньою. Я й сама не розуміла, чому не дуже приваблюю хлопців: усе ніби на місці, не скажу, що гарніше, ніж у декого, але й і краще, ніж у багатьох. Зустрічі з чоловіками були, як ото повідомляють у прогнозі погоди “короткочасний дощ” , такі, що не приносили ані користі, ані шкоди.

Молоді чоловіки швидко звертали на мене увагу (спробували б не звернути, коли маєш власного стиліста й фірмовий одяг), і але так само швидко й зникали. Усі вони, Богу дякувати, нічого не значили для мене. Можливо тому, що ніколи серце не билося сильніше, аніж звичайно, коли чоловічі губи наближалися до моїх. Навпаки, охоплювало якесь почуття відрази, коли чужі вуста волого й спрагло розкривали мої, а тоді зі знанням справи дошуковувалися мого чутливого “я” . Ці їхні спроби нагадували мені науково-дослідницьку роботу, у якій мені відводилася роль матеріалу для експерименту. Кілька вечорів таких випробувань – і хлопець зникав, вважаючи мене ненормальною.

Я заздрила подругам, які захоплено розповідали про те, як мліють від поцілунків і ласк: деякі з них народили вже по другій дитині і були щасливі у шлюбі. Усі ці думки викликали у мене дрімоту, і я заснула, схилившись на батькове плече. Сон був коротким і тривожним. Я йду вулицею незнайомого міста. Сильний поштовх збиває з ніг. Падаю. Підіймаючись, бачу в руках роздягнуту дитину. Це хлопчик. Я добре знаю: він – мій син. З несподіванки я прокинулася. Батько заспокійливо гладив моє волосся.

– Повітряна “яма”. Тому літак і струсонуло. Заспокійся. Спи.

– Я бачила поганий сон. Зруйновані будинки. Моя дитина у мене на руках.

– Пусте. Це просто сон. Спи.

У Стамбулі, кілька днів пронудившись, очікуючи вечорового батькового повернення (він постійно зникав, з’являвся на кілька хвилин, щоб перекусити у моєму товаристві), я вирішила йому повідомити, що буду поводитися самостійно. Він важко зітхнув, почувши сказане, але погодився, бо хіба ж можна просидіти в номері всю Туреччину, тільки попросив бути дуже обережною – чужа ж країна! Того ж таки вечора зазирнула до дансингу. Серед танцюючих одразу ж помітила такого собі турецького Геракла. Він танцював з небаченим натхненням. Біля нього крутилася у шалено швидкому темпі, намагаючись сподобатись, якась дівиця “середньої зовнішності”.

Наші з хлопцем погляди зустрілися. Він миттю підскочив до мене і втягнув у коло танцюючих. І одразу ж моє волосся ніби злегка відокремилось від голови – нечесана гриваста дівуля вирішила насмикати собі на гербарій або на віник добрий сніпок мого кучерявого білого волосся, сердячись за поразку.

Хлопець відштовхнув її, щось таке сказав турецькою, що та зникла так швидко, наче її й не було, а тоді англійською звернувся до мене, і я вперше за все життя відверто зраділа, що досконало володію цією мовою. Він назвався Зінедіном, а тоді почав по-східному, пишномовно казати мені компліменти: маленька, тендітна, така, яку можна посадити на долоню і, тримаючи на простягнутій руці, милуватися.

Зінедін запросив мене на танець і коли його руки обняли мою талію, я відчула дивне запаморочення, приємну млість, яка з кожною хвилиною проникає все глибше в тіло, викликала тремтіння, яке намагалася приховати від хлопця, відсуваючись від нього. Але він не давав відсторонитися від себе й на сантиметр, його очі проникали в самісіньке дно моєї душі, піднімали з неї на поверхню невідомі мені досі почуття і відчуття. Губи Зінедіна наблизилися до моїх і торкнулися їх обережно й ніжно. І від цих ледь відчутних доторків усе в мені перевернулося.

Здалося навіть, що по них водять легенькою пір’їнкою так жагуче, що на серце почали капати солодкі медові краплини щастя. Ми не розмовляли, та й що могли сказати одне одному, коли доторки говорили самі за і себе. Хлопець обняв мене за плечі й повів у ніч довгими вузьким вуличками. Пояснив, що йдемо до нього додому. Таксі викликати не хоче: йому: так приємно відчувати мою “крихкість” біля свого плеча. Коли втомилася йти, він узяв мене на руки і поніс, нашіптуючи ніжні слова то англійською, то рідною мовами. Удома була його мати і дві молодші сестри. Зінедін підвів мене до жінки і сказав:

– Ця дівчина увійшла в моє життя. Я хочу, щоб ти її любила.

Жінка заметушилася по кухні, і згодом стіл був заставлений так, як на невеликому весіллі. Мати майже не розмовляла англійською, але це не заважало їй майже щохвилини торсати сина за рукав сорочки, яку хлопець одягнув удома і виказувати свою радість з приводу того, що у нього нарешті з ’явилася дівчина. Хлопцеві двадцять дев’ять років, час подумати про сім’ю. Має хорошу роботу, грошей вистачає, тільки ніхто до цього часу йому не подобався, поріг цього дому до мене не переступала жодна дівчина. Наговорившись і поцілувавши мене, мати Зінедіна постелила нам у його кімнаті, тихенько причинила за собою двері.

Зінедін взяв мене на руки і обережно поклав на ліжко. Я відчула, як зі страшною силою мене тягне до нього. Мої руки просунулися під його  сорочку. З ніжністю торкаючись його шиї, рук, обличчя, всюди знаходила джерело сили і жаги. Губи хлопця, у свою чергу, цілували мене, і я, впокорена, не встигла подумати про те, як чудово відчувати таку повну владу над собою.

А вранці згадала про те, що мій батько, напевно, з ніг збився, шукаючи мене, і повернувшись, була приємно здивована, побачивши, що він міцно спить. А прокинувшись, батько сказав, що заснув ще о дев’ятій, бо дуже стомився від роботи. Тому пораділа подвійно: моє нічне щастя не стало для мене нічною проблемою. Я розповіла батькові про Зінедіна, і він зрадів за мене.

– Це нічого, – сміючись, сказав він, що твій хлопець – турок за національністю, головне, щоб не був турком у житті.

Три тижні нашого перебування у Туреччині закінчилися, ми повернулися додому й щотижня Зінедін телефонував мені ввечері й казав, що мене любить, сумує і хоче побачити. А одного разу дзвінок так і не пролунав.

Серце стислося від відчуття непоправної втрати. Можливо, це тому, що хлопець так часто казав мені, що нас зможе розлучити тільки вічна розлука. Цілу ніч мене мучили страшні видіння. А наступного дня ввімкнула телевізор і взнала страшну новину про землетрус у Туреччині. Камера вихопила зруйновані вулиці, багато постраждалих. Ось і знайома місцевість. Будинок Зінедіна – купа уламків. Мені стало млосно. Опритомніла в лікарні. Молоденька медсестра привітно усміхнулася, вітаючи “ моє сприйняття світу”, і повідомила, що у мене буде дитина. Я зраділа й подумала, що може Зінедіну таки вдалося врятуватися… Але телефон більше ніколи не обізвався до мене його ніжним голосом. Якась думка не давала мені спокою, що все це було не зовсім новим для мене, а вже ніби колись пережилося. Сон. Я бачила у сні частину свого майбутнього: поштовх, дитина на руках – син. У мене неодмінно буде син. Я прийшла на УЗД і попросила лікаря подивитися, чи здоровий мій син.

– Ви вже зверталися до нас?

– Ні.

– То, може, дівчинка?

– Син.

– Дійсно, син, – сказав лікар, закінчивши обстеження.

– І звідки у вас була така впевненість у тому, що матимете саме хлопчика?

Усе пережите за секунду виникло перед моїми очима, викликавши невимовну біль…

– Розумієте, лікарю, інколи, на жаль, а може, і на щастя, життя, не цікавлячись тим, згідні ми з цим чи ні, дарує нам майбутнє авансом.

О. Гандзюк

Джерело