Чоловік днями при черговій сварці заявив, що я маю бути йому вдячна за те, що він мене взяв із дитиною. А при цьому ми живемо в моїй квартирі, їздимо моєю машиною і заробляю я стільки ж, скільки і він. Вже явно не пропала б. Спасибі мамі та бабусі, якби не вони, я взагалі не вляпалася б у цей шлюб.

Мене виховували мама та бабуся. Тато пішов із сім’ї майже одразу після мого народження, я його навіть не пам’ятаю. Від батька мені залишилося лише по батькові, прізвище та фотографія в одному з альбомів.

І все життя мені вселяли, що жінка з дитиною може ставити на собі хрест, вона нікому не потрібна і на ринку дружин не котирується. Моя мама так все життя одна і прожила, працюючи наочним прикладом, яким не забувала постійно тикати мені в ніс.

Я не жила з батьком, тому не знаю, чого я втратила і чи взагалі втратила хоч чогось. Серед моїх однокласників було багато таких, при погляді на яких думалося, що краще не мати ніякого батька, ніж такого. Але я виховувалась в оточенні зовсім інших понять.

Для мами та бабусі чоловік у домі – це щось на кшталт священної корови, адже це мужик в сім’ї, а значить жінка повинна бути щаслива.

– Жінці без мужика не можна, ми для сім’ї створені, – промовляла бабуся. – А одній жінці дуже гірко. Ось ти на матір подивися – добре їй живеться? Ні! Мужика в домі немає, а тепер хто її з причепом візьме.

Під причепом малася на увазі я.

Мені міцно втовкмачили, що мужик у сім’ї повинен бути, тому коли мене в двадцять років мій хлопець покликав заміж, я пішла, навіть побігла. Мама з бабусею мій вибір схвалили, звичайно ж.

Сімейне життя у нас не задалося. Я за три роки з дитиною на руках повернулася до батьківської квартири. Мама з бабусею намагалися мене переконати повернутися, лякали самотністю, розповідали про мамину нещасну долю, пророкували, що мені буде жахливо жити.

Я ж уперто зчепила зуби і пішла добиватися нормального життя без чоловіка. Закінчила університет, який покинула після народження дитини, влаштувалася на роботу та почала працювати. З донькою сиділи мама та бабуся, що давало мені можливість повністю зосередитись на роботі.

До того ж я не хотіла зайвий раз перебувати вдома, щоб не вислуховувати нотації на тему мого загубленого життя матері-одиначки. Хоча ночами я теж думала про те, що залишусь одна до кінця днів, адже кому я з дитиною потрібна. Але ці думки змушували мене тільки міцніше зчепити зуби і працювати, працювати і працювати.

Нині моїй доньці вже десять років. Я купила квартиру, є машина, живу окремо від мами та бабусі. Робота у мене складна, але приносить добрий дохід.

Рік тому познайомилася із хлопцем. Чекала на подругу в кафе, він підсів, завів розмову, обмінялися телефонами, і все пішло-поїхало. За півроку ми одружилися.

Мама з бабусею були щасливі – пощастило мені, мужика відхопила. І тут же зятя звели у герої – він же мене з дитиною взяв. Свекруха, до речі, думала так само. Але найгірше було те, що сам чоловік теж, виявляється, почував себе героєм та рятівником.

Жили ми у мене, з дочкою він нормально спілкувався, вона його теж спокійно прийняла. Але майже відразу після весілля почалися якісь сварки. Наче дрібниці, я списувала все на те, що ми тільки притираємося характерами в побутовому плані, все це з часом згладиться. Але скандали лише набирали обертів.

Мама з бабусею, які жваво цікавилися моїм сімейним життям, мене постійно дорікали, що я перегинаю палицю, треба бути м’якшою. Переконували, що вода камінь точить, треба бути мудрішою. І я навіть до них прислухалася, поки під час однієї сварки мужик мені не заявив, що замість своїх претензій я йому подяки повинна висловлювати.

– Так, ти мусиш бути мені вдячна, що я тебе з дитиною взяв. Чи багато чоловіків готові брати бабу з причепом? – відповів він на моє запитання, з чого мені дякувати.

Цікава річ, живемо в моїй квартирі, їздимо на моїй машині, на все це заробила я, чоловік ще поки що нічого не приніс у сім’ю, крім валізи зі своїми речами. Заробляємо ми однаково, до речі. То це ще питання, хто кого взяв. Що я чоловікові й озвучила.

Як же він образився! Почав кричати, що не дозволить із собою так розмовляти, що не треба його альфонсом виставляти. Схопив речі і пішов, мабуть, до мами. Наскаржився їй, та зателефонувала навіть не мені, а моїй мамі, а та вже з криками прилетіла до мене.

– Ти зовсім що, мужику таке казати! І він має рацію, це він тебе з дитиною взяв. Не все можна міряти грошима! Він доньку допоможе виховати, їй без чоловічої руки теж, мабуть, несолодко, – блаженила мама.

Але мені таке звернення не до вподоби. Взяв із дитиною, це якщо я б прийшла до нього, на його територію, сіла разом із дитиною йому на шию, а вона нас тягне. Ось це, як мені здається, “взяв із дитиною”. А у нас зовсім інша ситуація.

Поки розмови про розлучення не було, але чоловік досі живе у своєї мами. Якщо він чекає вибачень, то мені вибачатися нема за що. Я так ще подивлюся тиждень-другий, і подам на розлучення. А навіщо я буду такому орлу життя псувати? Нехай собі знайде бабу без причепа.

Джерело